У дисертації наведено теоретичне обґрунтування та вирішення актуального
завдання, яке полягає у підвищенні ефективності лікування пацієнтів з опіками
шляхом розробки та впровадження схем трансфузійної корекції ендотеліальної
дисфункції та показників запалення при хірургічному лікуванні опікових ран.
В дослідження включені результати обстеження і лікування 71 пацієнта з
опіковими ураженнями площею від 10 до 60% поверхні тіла, віком від 24 до 65
років. Всі пацієнти були розподілені на дві групи – основну та групу порівняння.
Основна група включала 49 пацієнтів з термічними опіками загальною площею від
10 до 60%, яким на додаток до стандартної схеми трансфузійної терапії та
хірургічного лікування застосовувались препарати ендотеліотропної,
антипротеолітичної та антиоксидантної дії. В залежності від використовуваного
додаткового препарату в схемах трансфузійної терапії пацієнти основної групи
розподілені на три підгрупи. Підгрупа 1 включала 23 пацієнта, яким в схемі
трансфузійної терапії при хірургічному лікуванні застосовувався препарат
ендотеліотропної дії – левокарнітин та аргініну гідрохлорид, підгрупа 2 – 12
пацієнтів, яким застосовувався препарат інгібітора протеїназ – улінастатин та
підгрупа 3 – 14 пацієнтів, яким застосовувався препарат антиоксидантної дії –
етилметилгідроксипіридину сукцинат. Група порівняння включала 22 пацієнта з
термічними опіками загальною площею понад 10% поверхні тіла, яким
проводилась стандартна загальноприйнята схема трансфузійної терапії та
хірургічного лікування без додаткових препаратів.
3
Результати застосування препаратів ендотеліотропної, антипротеолітичної та
антиоксидантної дії досліджували та аналізували за динамікою змін як в
периферичній крові, так і в капілярній крові зони термічного ураження, показників
ендотеліальної дисфункції, показників про- та протизапальних цитокінів,
показників протеолітичної активності та даних фагоцитарної активності клітин в
пацієнтів кожної підгрупи основної групи та в пацієнтів групи порівняння.
Морфологічне та імуногістохімічне підтвердження проводилось за показниками
маркерів активації ангіогенезу, епідермізації та епітелізації. Критеріями клінічної
успішності хірургічного лікування вважались: зменшення площ висічень та площ
закриття ран, терміни проведення першої аутодермопластики, терміни повного
остаточного закриття ранових поверхонь, кількість хірургічних втручань, частота
виникнення інфекційно-запальних ускладнень, терміни перебування пацієнта в
стаціонарі.
Встановлено, що на 2-3-тю добу після опікової травми в пацієнтів
відбувалось підвищення рівнів маркерів ендотеліальної дисфункції: ендотеліну-1
(ЕТ-1) та гомоцистеїну в капілярній крові рани та в периферичній крові, причому
рівні ЕТ-1 в крові опікової рани перевищували рівні ЕТ-1 у периферичній крові, що
свідчило про переважання локальної вазоконстрикції в зоні опікового ураження,
суттєво впливало на розвиток ранового процесу та строки проведення хірургічного
лікування. При вивченні динаміки змін показників оксиду азоту (NO) в капілярній
крові опікової рани встановлено, що в обох групах на 2-3-тю добу після опіку
показники кінцевих метаболітів NO перевищували референтні показники, але на 7-
8-му добу в капілярній крові рани в пацієнтів групи порівняння рівень NO становив
3,48±0,2 мкмоль/л, що було значно нижче як вихідних (8,68±0,08 мкмоль/л), так і
референтних показників (4,69±0,42 мкмоль/л) (p<0,05), що свідчило про зниження
біодоступності NO, його інактивацію активними формами кисню, недостатність
субстрату для ендотеліальної NO-синтази (eNOS), що призводило до поглиблення
розвитку ендотеліальної дисфункції та переважання вазоспазму в ділянці опікової
рани.
4
Визначено, що застосування розроблених схем трансфузійної терапії в
ранньому періоді опікової хвороби сприяло достовірному зменшенню показників
вазоконстрикторного фактору ЕТ-1 в крові, достовірному зниженню рівнів
гомоцистеїну, особливо в капілярній крові опікової рани, що свідчило про
зменшення цитотоксичного впливу на ендотелій. Застосування запропонованої
трансфузійної терапії дозволило підтримати рівні NO на 7-8му добу на рівні вдвічі
більшому за показник групи порівняння як за рахунок надання субстрату NO, так і
через використання S-нітрозотіолів для синтезу NO.
