У дисертаційній роботі досліджено поняття, правову природу та значення гарантій реалізації права на відпочинок відповідно до ст. 45 Конституції України. З огляду на формулювання «кожен, хто працює» визначається коло осіб, які вправі претендувати на його реалізацію. Досліджено фактичний стан гарантій права на відпочинок та механізм їхньої реалізації. Розглянуто також співвідношення робочого часу і часу відпочинку, як юридичних категорій. Доведено, що термін «час відпочинку» варто розуміти як вільний від виконання трудових обов’язків час. Як варіант, пропонується позначати його у законодавстві терміном «позаробочий час». Наведено, як зразок, норми законодавства деяких зарубіжних країн, які стосуються визначення позаробочого часу. Системно проаналізовано нормативно-правові акти, які здійснюють законодавче забезпечення права на відпочинок. Наведено перелік нормативно-правових актів, які здійснюють правове забезпечення права на відпочинок з урахуванням практики Конституційного Суду України, норм Кодексу законів про працю України та думки провідних науковців у галузі трудового права. Відображено практику Європейського суду з прав людини щодо захисту права працівників на відпочинок передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод. Проаналізовано ратифіковані Україною конвенції МОП, що стосуються часу відпочинку, та вказано на необхідність імплементації в українське законодавство ще деяких важливих Конвенцій. Розглянуто так звану концепцію відмови «opt-out», що означає відступ від стандарту тривалості робочого часу за погодженням із працівниками, тобто можливість коригувати тривалість робочого часу з огляду на інтереси працівника та вид виконуваної роботи. Проаналізовано стандарти у сфері реалізації прав на відпочинок окремих категорій працівників, що містяться у конвенціях МОП, директивах та регламентах. Досліджено норму тривалості робочого часу, закріплену у Кодексі законів про працю України, порівняно з міжнародними нормативно-правовими актами, зокрема Конвенціями Міжнародної організації праці, Європейською соціальною хартією, Хартією основних прав Європейського союзу та іншими. Розглянуто забезпечення права на відпочинок шляхом дотримання режиму робочого часу та наголошено на важливості його легітимного визначення та окреслення при цьому основних елементів цієї правової категорії. Розглянуто загальні та спеціальні режими робочого часу та їх правові характеристики. Надається визначення відпустки, проаналізовано її види та стан нормативно-правового забезпечення, зокрема і в нормах Конституції України. Для підсилення рівня гарантованості цього виду часу відпочинку обґрунтовано вживання терміна «щорічна оплачувана відпустка», наголошено на обов’язковій оплачуваності та регулярності її надання. Досліджено виникнення права на відпустку працівника, який перебуває у трудових відносинах, та вказано умови його реалізації, насамперед за наявності необхідного для цього трудового стажу. Здійснено аналіз наукової літератури щодо ознак щорічних оплачуваних відпусток. Запропоновано виділити дві групи ознак, що у сукупності характеризуватимуть цю форму часу відпочинку: базові, які притаманні всім видам відпусток, та особливі. Доведена необхідність надання щорічних оплачуваних відпусток для оптимального поєднання робочого та позаробочого часу. Розглянуто порядок надання відпусток, зокрема щодо погодження строків їх надання, які мали б узгоджуватись за попередньою домовленістю між роботодавцем та працівником. Внесено пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання надання щорічних основних та додаткових оплачуваних відпусток на основі аналізу нормативно-правових актів у цій сфері.
