Визначено, що документалістика «змішаних форм» є жанром кінематографічної творчості, в якому поєднуються елементи документального кіно з художніми або експериментальними прийомами. Цей жанр характеризується використанням різноманітних технік монтажу, включаючи комбінування архівних матеріалів з перформативними елементами, анімацією та акторською грою. З’ясовано, що конвергентні періоди в документалістиці пов’язані з трансформаціями художньо-естетичної системи, де важливу роль відіграють жанрові мутації. Так, одним із результатів подібних мутацій і був мок’юментарі – жанровий напрям, що «вбирає» вигаданий зміст у документальну форму. Це ігрове кіно, яке, по-перше, пов’язане і з документалістикою, і з особливою системою пограничної виразності, а, по-друге, використовує особливий набір технік для конструювання екранної реальності й стилізації її під кінодокумент. Подальший вплив масової культури на телебачення спричинив девальвацію та певною мірою деформацію ідейно-художніх інтенцій мок’юментарі: спочатку жанр висміював екранні маніпуляції, що стирають межу між правдою та вигадкою, а згодом інкорпорував у себе ці маніпуляції, перейшовши з категорії авторського продукту до телевізійного мейнстриму. У постмодерністському стилі мок’юментарі запозичує найбільш «життєву» форму документальної мови – репортаж – і завдяки виражальній силі та суворій пропорційності його монтажних частин, автентичному способу життя й динаміці досягає бажаного «ефекту присутності».
Відзначено, що у європейському та американському кінематографі жанр мок’юментарі набув популярності в середині минулого століття, що збіглося з технічними можливостями виробництва фальсифікацій, найперше медійних, унаслідок чого поширилася недовіра до документа як такого. Чорно-біла реальність головного героя, яка химерно сплітається зі сценами хроніки в «Зеліґ», чи тремтяча камера в картинах «Забуте срібло» та «Відьма з Блер», що породжує особливий світ страху, коли найстрашнішим і найцікавішим є не те, що знаходиться в кадрі, а за межами – це підтвердження того, що «документальна якість зйомки» підсилює переживання глядачів багаторазово, тому мок’юментарі у 1980–1990-ті рр. вже не просто є аудіовізуальною інформацією, генерованою телевізійними реаліями, а оригінальним форматом і способом занурення глядача у специфічні стани та нав’язування йому особливих переживань. Доведено, що раціональна й емоційна імерсія, «прив’язка» до містифікованої історії принесли широку популярність, приміром, картині британських режисерів К. Майлза і Д. Емброуза «Альтернатива 3» (1977). Документальне кіноспостереження режисера Р. Рейнера "Spinal Tap" (1984), яке є пародією на сучасну рок-індустрію, її філософію та «внутрішню кухню», доводить потужний сатиричний потенціал жанрового напряму. У фільмі французького каналу ARTE та режисера В. Карела «Темний бік Місяця» (2002) навмисно використані псевдодокументальні прийоми для викриття абсурдності конспірологічних теорій, особливо тих, що стосуються «фальсифікації» висадки на Місяць. У першому десятилітті ХХІ ст. вийшло чи не найбільше популярних псевдодокументальних фільмів жахів: «Репортаж» (2007), «Паранормальне явище» (2007), «Щоденники мерців» (2007), «Монстро» (2008), «Останнє вигнання диявола» (2010) та ін.
Наголошено, що в другому десятилітті ХХ ст. посилилася тенденція надання псевдодокументалістиці правдоподібності. Прилаштовані до умов документального кіно та всього, що виробляє цей апарат, фальшиві документи також можуть містити вигадку, щоб відірватися від обмежень реальності і вільно репрезентувати все, за що людина може боротися або чого бажати в реальному світі, якого ніколи не було, але все ще може бути («Далі чоловіків немає» (2015) або «Аманда Нокс» (2016)). Наразі мок’юментарі є визнаним телевізійним стилем зі своєю історією та нововведеннями в жанрі ситком. Він ідеально ілюструє те, як ми живемо зараз. Сьогодні більшість людей живе у фокусі документального об’єктиву, записуючи й копіюючи сьогодення через Snapchat, історії Instagram, Periscope, Twitter, FacebookLive тощо.
