Дисертація присвячена дослідженню жанру сімейного роману в українській літературі ХХІ століття, який останнім часом став популярним як серед письменників, так і серед читацької аудиторії. На основі текстуального аналізу сімейних романів сучасних письменників розглянуто історію розвитку цього жанру в українській і світовій літературі, наукові рецепції щодо окреслення особливостей сімейного роману як окремого жанру в літературознавстві, його жанрово-стильові особливості, змістотвірні й формотвірні чинники, проблемно-тематичний спектр, поетикальні прийоми.
У першому розділі «Жанр сімейного роману в контексті становлення й розвитку романістики» простежено ґенезу та історію жанру сімейного роману, його теоретико-методологічне підґрунтя, окреслено методологію трансформацій і модифікацій жанру. На думку учених, цей жанр започаткував Т. Манн, створивши роман «Будденброки». Перший сімейний роман у вітчизняній літературі з’являється раніше, ніж у західноєвропейський, і представлений російськомовним твором «Пан Халявський» Г. Квітки-Основ’яненка, але каталізатором розвитку жанру сімейного роману в українській літературі є сімейна хроніка «Люборацькі» А. Свидницького, що зображує занепад родини українського духовенства в середині ХІХ століття. У ході дослідження з’ясовано, що класичні сімейні романи періоду реалізму мають такі ознаки: лінійний хронотоп, наявність топосу дому (закритого простору), конфлікт поколінь, занепад патріархальної родини, мотив «блудного сина».
Теоретико-методологічну основу вивчення жанру сімейного роману представив М. Бахтін. Учений не оперує терміном «сімейний роман», але верифікує його як «роман поколінь», окреслює проблематику цього жанру й акцентує увагу на важливості «сімейної ідилії» й особливостях хронотопу в такому романі. Складниками методологічної основи є праці зарубіжних літературознавців (К. Делл, Р. Хедела, Ї.-Л. Ру) та наукові студії вітчизняних дослідників з теорії розвитку жанру сімейного роману (Є. Нікольського, Н Порохняк, О. Гречешнюк, Т. Гросевича).
Пріоритетним аспектом вивчення жанру сімейного роману є рух його жанрових форм, тому, спираючись на методологію Т. Бовсунівської, Н. Копистянської, Н. Бернадської щодо визначення літературних жанрів і їхніх форм, у дослідженні запропоновано концепцію верифікації жанроутворення сімейного роману за принципом патерну (жанрового ядра): патерном за змістовим ядром має бути сімейний роман, а його модифікаціями – роман поколінь, сімейна хроніка, сімейна сага, антисага, генераційний роман. Сімейний роман розглянуто за будовою стосовно співвідношення героїв із зовнішнім світом, тобто за принципом доцентрової й відцентрової структури.
У другому розділі «Художні моделі родинних трансформацій у сучасному сімейному романі» розглянуто проблеми сімейного буття в інтерпретації сучасних письменників. Розвінчання міфу про ідеальну патріархальну родину представлене сагою в новелах «Майже ніколи не навпаки» М. Матіос, поетика якої своєрідна й складна: новели в романі є глибоко психологічними, але близькі до народних притч і детективних історій. Пошуки істини, самопізнання людини, дослідження історії роду є ключовими проблемами історичної сімейної хроніки В. Шевчука «Тіні зникомі», що порушуються письменником крізь призму біблійної інтертекстуальності. Постмодерний генераційний роман «Інтернат» інтерпретовано як трансформацію роману виховання. Головний герой на прохання батька бере на себе відповідальність і збирає докупи неповну родину, він вирушає під обстрілами до інтернату, що знаходиться на окупованій території, щоб урятувати племінника. Художні образи твору інтерпретовано через екзистенційні модуси. Антисагу О. Кацарева «Люди в гніздах» розглянуто як експеримент із жанровою формою сімейного роману. Автор використовує деконструкцію як художній метод: експериментує з формою сімейного роману, але письменник не порушує систему жанрового ядра (тема збереження сімейних цінностей, пам’яті роду, поваги до рідних і близьких залишається незмінною).
У третьому розділі дисертації «Сімейна сага як культурний феномен у літературі ХХІ століття: український контекст» виявлено риси сімейної саги О. Забужко «Музей покинутих секретів» у вимірі романного жанру й постмодерної епічної поетики. Специфікою роману є пазловість, мозаїчність, нелінійність, що вказують на ознаки гіпертекстуальності. Окрім того, роман має ознаки інтертекстуальності: самоцитування, постмодерний історизм, мотив воскресіння. Розглянуто проблеми колективної пам’яті, що стає чинником усвідомлення травм минулого та розуміння національної ідентичності завдяки пам’яті індивідуальній та «місцям пам’яті». Художні образи сімейної саги розглянуто з погляду ґендерного підходу: жінка, головна героїня, наділена рисами маскулінності, а її партнер, чоловік, рисами фемінності, у чому й виявляється авторський задум О. Забужко, яка намагається як авторка зберегти андрогінність. Художній світ роману створюється навколо жіночих художніх образів, що окреслює чітку фемінну лінію.
