Дисертаційне дослідження присвячене розгляду феномену соціально-політичної дії в контексті сучасних уявлень про поняття гуманітарної безпеки. У дисертації розглядаються теоретико-методологічні, концептуальні, аксіологічні, політичні та безпекові виміри феномену соціально-політичної дії у кореляції з поняттям гуманітарної безпеки. Особлива увага приділяється ускладненням проблемного поля соціальної філософії, філософії політики, соціології, політології, соціальної психології та теорії масових комунікацій, пов’язаним з постанням віртуального виміру соціальної комунікації, переформатуванням фундаментальних механізмів суспільної свідомості, колективної уяви та громадської думки і способів їх функціонування в умовах системної кризи демократій та поширення культури канселінгу, кризи наукової експертизи, технологій маніпуляції масовою свідомістю як релевантних чинників формування концептуалізованих уявлень і формалізованого знання про фундаментальні категорії соціального.
Використовуючи цивілізаційний, культурологічний, політологічний, прагматистський, аксіологічний підходи, а також теоретичні методи історико-культурного, феноменологічного, герменевтичного, дискурсивного та компаративного аналізу, а також інші методи, аналізується феномен соціально-політичної дії та його концептуалізація у сучасному філософському дискурсі.
Запропоновано авторське уявлення про соціально-політичну дію як важливий фактор гуманітарної безпеки, яке дозволяє розглянути це явище цілісно.
Здійснений розгляд теоретичних, історико-культурних, соціально-праксеологічних підстав поняття соціально-політичної дії дозволяє стверджувати, що остання є наразі базовим форматом формування й реалізації людської ідентичності як форми самопозиціонування себе в соціальній реальності, а також в кореляції з уявленнями про індивідуальну та колективну безпеку є простором і засобом здійснення й усталення безпеки на рівні соціальної взаємодії між політичними та соціальними акторами, владою, політичними інститутами. Під цим кутом зору соціально-політична дія може бути розглянута як один з визначальних елементів соціально-політичної структури суспільства. Водночас соціально-політична дія може виступати як функціональна смислогенеративна модель культури, зокрема політичної, та обумовлювати політичну свідомість, уяву, міфологію, ідеологію. Проблематика безпеки за такого розгляду соціально-політичної дії може набувати не лише формальних структурно-функціональних ознак на рівні суспільства та держави, але й експлікувати екзистенційно-смислові, світоглядні виміри соціальної взаємодії та комунікації.
Унаслідок досліджень тенденцій розвитку концепцій соціальної та соціально-політичної дії в західній історико-філософській традиції можемо зробити висновок, що саме фокусування уваги філософської думки на проблемах соціальної взаємодії людей у більш широкому контексті їхньої діяльності питомо властиве соціально-філософській думці античності. Філософія античної класики не просто започатковує аналітику соціальної діяльності під кутом зору етичного знання як смиложиттєвого і закладає фундамент сучасного колективного Заходу як цитаделі демократії, але і формує інтенції соціальної та політичної думки, оперті на розуміння соціальної та політичної дії як атрибутивних для людини та іманентних людському світові. У процесі становлення історико-філософської традиції Заходу суттєвими етапами осмислення соціальної як соціальної та політичної активності стали етапи античної класики (насамперед платонівський діалогізм і метафізичний монографізм Аристотеля); патристики (ідеї Аврелія Августина); ренесансні та новочасові вчення з їх християнським персоналізмом (М. Кузанський, Б. Спіноза, Р. Декарт, Д. Лейбніц); німецької класичної філософії (І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Феєрбах) з їх утилітаристською, трансценденталістською, панлогічною та іншими моделями пояснення соціального акту.
Подальший розвиток філософсько-теоретичного осмислення концептуалізації соціальної та соціально-політичної дії характеризується фокусування на предметі дослідження вузькоспеціалізованих дискурсів соціології, психології, соціальної філософії. Класичним прикладом тут є розуміюча соціологія М. Вебера та пов’язана з нею загальна теорія дії Р. Зіммеля. До модерністських теорій відносимо функціоналістичну систематику дії Т. Парсонса, нормативно-інструментальний підхід до дії Ю. Габермаса, символічний інтеракціоналізм Дж. Міда, феноменологічну візію дії А. Шюца та її конструктивістську інтерпретацію П. Бергера, Т. Лукмана. До умовно постмодерних (постструктуралістських) візій теорії дії можемо віднести побудови Н. Лумана, З. Баумана, П. Бурдьє, мережево-акторну теорію, сучасні етнометодологію соціології, драматургічну соціологію, соціологічний реалізм та соціологічний номіналізм.
