Дисертація є комплексним дослідженням забезпечення права дитини на безпеку в умовах воєнного стану. У розділі 1 «Теоретичні засади здійснення права дитини на безпеку» вперше запропоновано авторське визначення «права дитини на безпеку» як права дитини бути захищеною від фізичних, психологічних, моральних, соціальних, майнових загроз і небезпек, з урахуванням її уразливого становища. Вдосконалені положення щодо періодизації становлення і розвитку права дитини на безпеку та виділені три етапи: а) від прийняття Декларації прав дитини Ліги Націй до Декларації прав дитини ООН (1924 – 1959 рр.), на якому закладено основи міжнародного розуміння прав дітей, принципи безпеки мали загальний характер та зосереджувалися на захисті від експлуатації без детального регулювання аспектів фізичної та психологічної безпеки; діти сприймалися як об’єкти, а не суб’єкти прав; б) від прийняття Декларації прав дитини ООН до Конвенції ООН про права дитини (1959 – 1989 рр.), на якому визнано, що безпека дітей має охоплювати не лише фізичне, а й психоемоційне здоров’я; дітей визнано окремою вразливою категорією осіб, які потребують особливого захисту, однак механізми примусового виконання відповідних міжнародних норм були відсутні; в) від прийняття Конвенції ООН про права дитини дотепер (1989 р. – дотепер), на якому визначено конкретні зобов’язання для держав щодо забезпечення всебічної безпеки дітей, зокрема через запобігання насильству, захист від економічної експлуатації, сексуальних зловживань та інших форм фізичного чи психологічного насильства. У розділі 2 «Забезпечення права дитини на безпеку в сімейному, освітньому середовищі та у межах ювенальної юстиції в умовах воєнного стану» виділені особливості забезпечення права дитини на безпеку в умовах воєнного стану в сімейному середовищі крізь призму протидії домашньому насильству стосовно дитини та батьківському кіднепінгу; в освітньому середовищі через виділення заходів протидії булінгу та кібербулінгу; при реалізації пілотних проєктів відновного правосуддя та моделі Барнахус. Уточнено поняття батьківського кіднепінгу як самочинної зміни місця проживання дитини одним з батьків, або особою, яка його замінює, без згоди іншого, та додатково обґрунтовано, що в умовах воєнного стану з міркувань забезпечення безпеки дитини такі дії можуть розглядатися в якості правомірного заходу виняткового
характеру. Уточнено поняття кібербулінгу як самостійної форми булінгу, яка здійснюється з використанням засобів електронних комунікацій, характеризується анонімністю, публічністю і повторюваністю, та може вчинятися як в межах, так і поза межами освітнього процесу. Обґрунтована необхідність визнання дітей, які стали свідками домашнього насильства, його жертвами через суттєвий психологічний, емоційний та соціальний вплив, що дорівнюється до впливу прямого насильства. У розділі 3 «Забезпечення права дитини на безпеку під час збройного конфлікту» виявлені і охарактеризовані особливості захисту дітей як жертв війни від фізичного впливу (вбивств, каліцтв, викрадення, сексуального насильства тощо) під час збройного конфлікту, від вербування до збройних сил та використання у бойових діях; розроблені відповідні пропозиції з вдосконалення законодавства України щодо протидії вчиненню воєнних злочинів стосовно дітей, зокрема, запропоновано передбачити кримінальну відповідальність за порушення законів та звичаї війни окремо стосовно дітей. Додатково обґрунтовано, по-перше, що фізичний вплив на дітей (вбивства, каліцтва, тілесні ушкодження тощо) під час збройного конфлікту може складати об’єктивну сторону самостійного злочину, так і бути наслідком скоєння іншого виду злочину, зокрема, умисного спрямування нападів на цивільну інфраструктуру, застосування заборонених засобів ведення війни, відмови у доступі до гуманітарної допомоги через перешкоджання роботи гуманітарних коридорів тощо. По-друге, що в умовах збройного конфлікту сексуальне насильство стосовно дітей набуває масового характеру, зберігаючи свою латентність.
