У дисертації розглядаються етюди Ф. Шопена, Р. Шумана і Ф. Ліста у контексті історичної динаміки жанру. Простежується розвиток етюду як міжвидового і музичного феномену. Розроблена триетапна періодизація історії музичного етюду. Доведено, що протягом першого періоду музичний етюд існував як явище службової сфери в умовах відсутності диференціації і дефініції жанру. Під час другого періоду жанр набув власної дефініції і був усвідомлений як самостійний феномен службової практики. Нарешті протягом третього періоду (початок якого припадає на 30-ті роки ХІХ ст.) паралельно із службовим формується репрезентований тип етюду, підсумком розвитку якого є розподіл на два види – концертний і художній. Останній (на етапі становлення) був одразу позиціонований романтиками як частина інноваційної великомасштабної форми – циклу мініатюр. Доводиться, що етюди Ф. Шопена ор.10 і ор.25, незважаючи на авторський поділ по 12 п’єс, мають усі ознаки цілісного макроциклу. Аналіз інтонаційно-образного, ладо-тонального, темпово-характерного, метричного щаблів драматургії обох опусів виявляє наявність принципів наскрізного розвитку музичного матеріалу і єдиної наскрізної концепції. Додатковим чинником цілісності двох зошитів є використання композитором сонатної форми як форми другого порядку. Р. Шуман у «Симфонічних етюдах» радикально підкорив жанр законам організації циклу, підпорядкувавши етюд формі, композиції, принципам розвитку тематизму великомасштабного циклічного варіаційного жанру, уклавши етюд у рамки однієї варіації. Цим автор одразу перетворив кожний етюд-варіацію на змістовну одиницю, позбавлену тематичної самостійності, дискретності мініатюри циклу, і залучив до наскрізного інтонаційно-образного, а відтак ідейного розвитку. Ф. Ліст матеріалізував увесь комплекс ідей, що пов’язані із «Трансцендентними етюдами» у останній редакції, перетворивши її на програмний твір з образною системою наскрізного розвитку. Віртуозність, що була адекватною вищім зразкам «абсолютного піанізму», а відтак відповідала актуальній концепції «досконалого митця», композитор переосмислює як засіб втілення найскладніших міфологем романтичної доби. Таким чином, у творчості трьох майстрів етюд втрачає властивості завершеного самоцінного жанру. В повній мірі п’єса починає функціонувати лише тоді, коли вона розглядається як невід’ємний елемент великомасштабної форми (циклу). Набуваючи художніх якостей, етюд повністю втрачає інструктивну домінантність, переходить у стадію дестабілізації, і вступає до фази превалювання авторського бачення жанру над жанровим каноном
