Дисертацію присвячено дослідженню поетики фортепіанного етюду, який розглядається в річищі жанрово-стильових шукань європейської музичної культури XIX-XX століть, а також супутніх їй феноменів трансцендентності та віртуозності, що виявляють її широкий історико-культурний контекст.
Матеріалами роботи послужили етюди Ш. Алькана, Е. Прюдана, К. Дебюссі, К. Сен-Санса, О. Мессіана, Ф. Ліста, С. Ляпунова, О. Скрябіна, С. Рахманінова, В. Ребікова, О. Черепніна, С. Прокоф’єва, В. Косенка, Б. Лятошинського, А. Штогаренка та ін.
Встановлено, що етюд є універсальною жанровою «моделлю», зверненою до ідеї вдосконалення Майстерності, Техніки в їх високому розумінні і тому поєднує різні сфери художньої та інтелектуальної діяльності – музику, літературу, живопис, театр, шахи, соціологію тощо. Зазначається, що різноманітність сфер застосування поняття «етюд» багато в чому також обумовлена його етимологією, похідною від французьких та латинських першоджерел, що мають загальне і досить широке значення – «вчення», «вивчення». З огляду на праіндоєвропейське коріння даного слова («штовхати, бити»), етюд можна також розцінювати як «поштовх-дію», що передує народженню художнього творіння або його аналога. Для етюдів в музичній творчості і виконавському мистецтві також вельми показові вищевикладені грані і смисли, про що свідчить загальне визначення цього жанру: етюд – п’єса, «призначена для вдосконалення технічних навичок гри на якомусь інструменті». Поняття етюду як п’єси, що вивчається для вдосконалення в майстерності, має широкий зміст.
Встановлено, що фортепіанний етюд складається і виявляється гранично затребуваним в XIX-XX ст. – в культурі романтизму (пізніше символізму, неокласицизму) з показовим для нього тяжінням до винятковості проявів творчого і виконавського факторів з апелюванням до феномену «віртуозності» і «трансцендентного», до перспектив відокремлення творчо-композиторської та виконавської діяльності, що не виключає при цьому їх активної взаємодії. Етюд в його кращих зразках демонструє реальну здатність творчого освоєння не тільки жанрово-стильової мови різних епох, а й окремих авторів. Окреслені якості етюду узагально на рівні уявлення про нього як про універсальний «концептуально-авангардний» жанр, потенційно відкритий будь-якому типу змісту. Найкращі зразки цього жанру в музиці XIX-XX ст. позначили рубіжні етапи розвитку європейського інструменталізму і фортепіанного виконавства зазначеної епохи.
