Дослідження присвячене прослідковуванню в основах неоготичних соціо-художніх ознак пост-постмодерну базисних архетипових показників національного мислення (соборність, кордоцентризм, софійність), у тому числі у вигляді відродженої кантовості в поєданні зі старовинно-церковним поліфонізмом і фольклоризмом, з ознаками воєнних пісень ‒ в мистецтві відомих співочих колективів України останніх десятиліть (включаючи вокальний ансамбль «Голос», організатором і керівником якого є автор даного дослідження).
У роботі висунуто й апробовано гіпотезу стильового виміру пост-постмодерну у музиці як неоготики, що змінила неосимволізм постмодерну/поставангарду. І якщо постмодернізм зруйнував деякі культурні стереотипи, що асоціюють високе мистецтво й естетику із чоловічим началом, а пасивне споживання масової культури ‒ з жіночим, то на сьогодні створюється ряд нових мислительних кліше, які наполягають на перевазі жіночої, феміністської пост-постмодерністської естетики над чоловічим втіленням модернізму і «дифузією фемінінного-маскулінного» в постмодерні/поставангарді.
Найкраща ілюстрація вказаного положення – буття ансамблів-хорів, проаналізованих у дослідженні. В них чоловіче начало стійко утримує львівська «Піккардійська терція», що виникла і сформувалася на постмодерних підступах і суттєво змінила репертуар та стиль за останнє двадцятиріччя. Центр України, представлений славнозвісними «Льонком» і «Ореєю», є плодом чоловічої творчої експансії, але овіяної феміністичними оздобами (міфологема «льонності» й жіночий нахил у назві ансамблю О. Вацека), тоді як «Голос» ‒ повнота феміністичних векторів різноспрямованого характеру. Жіночий принцип дії «Оріани» Півдня України не потребує пояснень.
Музичний постмодерн визначився у сполученні різних музичних стилів і жанрів. І якщо музика епохи модерну розглядалася як спосіб вираження, то в епоху постмодерну музика скоріше є видовищем, продуктом масового споживання й індикатором групової ідентифікації, що засвідчили театралізаційні наміри аналізованих ансамблевих і хорових колективів. Від часу закріплення постмодернізму утверджується ідея про те, що музика здатна існувати «сама по собі», емансипуючи виконавство – і практика знаменитих ансамблів-хорів демонструє суттєве втручання виконавців у композиторські привілеї. Акцентування неоготичних показників в українському пост-постмодерні у даній роботі складає і певне історичне «викликання Духу» заради національного самоствердження через мистецтво. Воно народжене церковним православним корінням, у якому лицарська суворо-елегійна думна лірика і ритуаліка спокутувального плачу засвідчила шляхи артистичних виборів.
Від кінця ХХ сторіччя спостерігаємо відродження первісного жанрового джерела українства – ансамблево-хорового співу, в якому індивідуалізм путі душі до Бога не переплітається з егоцентризмом, мелодичне багатство строго виміряються інтервально-ритмічно злагодженими показниками співтовариства-соборності. Мистецьке буття – завжди прогностичне в концепції першості його компенсаторної функції. Неоготика пост-поставанграду у «новій довірі» до Віросповідальної щирості – це Надія, виплекувана виконавцями-творцями, вони беруть на себе відповідальний тягар подальшого буття мислительних сподівань нації й країни України.
