Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за спеціальністю 03.00.01 – радіобіологія (медичні науки). Державна установа «Національний науковий центр радіаційної медицини Національної академії медичних наук України», Київ, 2019.
Дисертацію присвячено визначенню в УЛНА на ЧАЕС, опромінених у молодому віці, в діапазоні доз 5,0‒560,0 мГр, хворих на ЦД 2 типу, особливостей клінічних, гормональних, метаболічних змін, асоційованих із динамікою концентрації загального адипонектину, прозапальних цитокінів крові та можливості їх використання як діагностично-прогностичних маркерів розвитку кардіоренального синдрому.
Проведено статистичний аналіз частоти цукрового діабету 2 типу та асоційованих із ним порушень вуглеводного обміну (переддіабет і надлишкова маса тіла/ожиріння) у 28 240 УЛНА на ЧАЕС (чоловіки віком 18–59 років на момент аварії) за період 1992–2017 рр., отриманих із бази даних клініко-епідеміологічного реєстру (КЕР) ННЦРМ. Середня доза зовнішнього опромінення в молодшій віковій підгрупі становила (18,56 ± 6,01) мГр; у середній віковій підгрупі – (25,76 ± 4,68) мГр. Виявлено високу частоту цукрового діабету 2 типу у віддаленому післяаварійному періоді в УЛНА на ЧАЕС, у тому числі, опромінених у молодому віці, що перевищувала загальнодержавні показники. Доведено зростання частоти цукрового діабету через 10 років після аварії незалежно від віку опромінених осіб на період аварії. Проте, в УЛНА на ЧАЕС, опромінених у молодому віці, збільшення частоти цукрового діабету відмічено на 10 років раніше і з вищими темпами приросту, порівняно з особами середньої вікової підгрупи.
Комплексне клініко-лабораторне обстеження 200 УЛНА на ЧАЕС, опромінених в молодому віці (18‒35 років на момент аварії) в діапазоні доз 5,0‒560,0 мГр, визначило, що ЦД 2 типу розвивався в них на тлі ожиріння I‒II ст. із превалюванням вісцерального розподілу жирової тканини і був пов’язаний з комплексом порушень вуглеводного обміну, інсулінорезистентністю, зниженням інсуліночутливості периферичних тканин, діабетичною атерогенною дисліпідемією, що погіршувалися при збільшенні тривалості захворювання до 20 років, зростанні маси тіла і незадовільному глікемічному контролі. У дослідженні з’ясовано патогенетичне значення адипонектину і прозапальних цитокінів у розвитку ЦД 2 типу в осіб, які зазнали впливу іонізуючого випромінювання в молодому віці в діапазоні доз 5,0–560,0 мГр у віддалений післяаварійний період. Виявлено високу частоту кардіоренального синдрому в УЛНА на ЧАЕС, опромінених у молодому віці, хворих на ЦД 2 типу ‒ 36,36 %. Складники кардіоренального синдрому (діабетична нефропатія і зміни структурно-функціонального стану міокарда лівого шлуночка) розвивалися за участю гіпоадипонектинемії на тлі зростання концентрації прозапальних цитокінів (ФНП-α і ІЛ-6), системних гормонально-метаболічних механізмів із можливим залученням фібропластичних процесів.
Доведено вплив іонізуючого випромінювання у дозах, що перевищують 500,0 мГр, у формування ускладнень ЦД 2 типу, в УЛНА на ЧАЕС, опромінених в молодому віці: значна гіпертрофія міокарда лівого шлуночка (іММЛШ1 понад 149,0 г/м2) та максимальний розвиток фібропластичних процесів.
Маркерами несприятливого перебігу захворювання та ймовірного розвитку кардіоренального синдрому визнано концентрацію загального адипонектину меншу за 4,0 мкг/мл, ФНП-α більшу за 4,0 пг/мл та ІЛ-6 понад 7,0 пг/мл.
Ключові слова: іонізуюче випромінювання, УЛНА на ЧАЕС, цукровий діабет 2 типу, адипонектин, ФНП-α, ІЛ-6, кардіоренальний синдром.
