Синій В. С. Сучасне християнське лідерство в освіті

В дисертації проводиться критичний аналіз трансформацій моделей лідерства у протестантських вищих духовних закладах України кінця XX – початку XXI століть, виявленні основних рис моделей колективного лідерства, що переживають стадію активного становлення. Здійснено аналіз загальних тенденцій розвитку протестантської вищої освіти України кінця XX – початку XXI століть. Досліджено осмислення ідентичності та місії духовної освіти у богословських теоріях пострадянського протестантизму. Виявлено причини зростання ролі колективного лідерства в управління світськими та духовними навчальними закладами. Досліджено моделі християнського лідерства в сфері освіти у теорії та практиці українського протестантизму, оцінено ефективність різних моделей в умовах сьогодення. Виявлена специфіка роботи опікунських рад у процесі управління українськими євангельськими семінаріями та досліджено комплекс проблем, що існують у практичній реалізації колективного лідерства на сучасному етапі розвитку пострадянської духовної освіти. Показано значення сучасного богословського комунітаризму для сталого розвитку християнської освіти, для формування нових теорій про колективне лідерство та оптимальні форми реалізації цього лідерства у подальшій перспективі. Сформована у попередні роки національна спільнота протестантських богословів набула своєї завершеності та зрілості у своїх відносинах з церквами та світським науково-освітнім середовищем. Все це дозволяє в умовах сьогодення ефективно реалізовувати місійне покликання духовної освіти. Сформовано множину теорій місійного служіння духовної освіти, які спираються на богословську методологію початку XXI століття, особливо на теорії царства Божого, церкви та семінарії як різновидів духовної спільнотності. Виділення місійного покликання як основного завдання для всіх християн радикально трансформувало уявлення про завдання та перспективи духовної освіти. Бачення церкви не як ієрархічної структури і не як духовної реальності, що виявляється у цілком автономних громадах, а як мережі спілкування та союзу спільнот змінило уявлення і про освіту та бажані моделі семінарського навчання. Відбулося поступове подолання модерного індивідуалізму, зростання ролі спільнот, заміна монологічних моделей місії на діалогічні. Здобуло загальне визнання уявлення про семінарію як спільноту, що не є самодостатньою, але слугує церкві як спільноті. Також церква почала розумітися як така, що слугує есхатологічній ідеальній спільноті, подібній до спільноти Трійці. Формування спільнотних і діалогічних моделей місійної та освітньої діяльності дозволяє українському протестантизму ефективно пристосовуватися до реалій початку XXI століття та бути проактивним у суспільстві сьогодення.