Дисертація присвячена дослідженню теоретико-правових проблем регулювання сфери діяльності громадських організацій в Україні. Доцільність проведеного наукового дослідження зумовлена змістом демократичних змін, які отримали свій початок із ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Запроваджені загальнодержавні заходи набули якісно нових якостей із прийняттям Конституції України. Такі зміни нерозривно пов’язані з динамічними процесами в суспільному житті українського народу, які перманентно відбуваються в соціальній, політичній, економічній та інших сферах. Водночас поступальний рух України на напрямках вступу до Європейського Союзу та НАТО сприяє підвищенню рівня контролю з боку суспільства за діяльністю державно-владних інституцій, протидії силами небайдужих пересічних українців проявам корупції та незаконного збагачення представників органів влади, місцевого самоврядування та інших утворень, які дотичні до розв’язання побутових, робочих та інших проблем.
У процесі реалізації перебувають питання, пов’язані з формуванням правової держави, утвердженням конституційного принципу верховенства права та інших гарантій, передбачених положеннями Основного Закону. Таке завдання надзвичайно ускладнене подіями від 24 лютого 2022 року, коли відбулося повномасштабне вторгнення російської федерації до України. З огляду на об’єктивні обставини зроблено висновок про те, що такі завдання неможливо виконати без активного залучення більшої частини суспільства до участі в означених сферах та створення відповідного нормативно-врегульованого підґрунтя для провадження такої діяльності на засадах демократії та суворого дотримання прав людини і громадянина, насамперед під час відбиття російської агресії.
Зважаючи на висловлені науковцями судження про те, що в Україні ще не сформоване зріле громадянське суспільство, а рівень його готовності оцінюється «як стан транзиту», то перед державою нагальними завданнями постають ті, що пов’язані з формуванням самостійних добровільних об'єднань, які консолідують суспільство і забезпечують його ефективну взаємодію з органами державної влади і місцевого самоврядування. Саме рівень участі народу через поширення впливу громадських організацій на хід і спрямування процесів вітчизняного державного будівництва значною мірою відбиває ступінь розвиненості громадянського суспільства.
У контексті сказаного особливе місце в дисертаційному дослідженні відведено обґрунтуванню необхідності розширення меж участі громадян у процесах державотворення шляхом заснування громадських організацій та залучення до їх роботи широкого кола осіб. Серед основних напрямків діяльності таких недержавних утворень чільне місце посідають завдання щодо захисту прав людини і основоположних свобод. Проте ситуація, що склалася, не в повній мірі відповідає визначеним законодавством положенням щодо розвитку самоорганізованих недержавних правозахисних та інших, суспільно-орієнтованих утворень. Такий стан справ викликає необхідність вдосконалення чинного законодавства, яким врегульовується діяльність громадських організацій, а в багатьох випадках внесення змін до тих правових положень, які втратили актуальність, або не повною мірою відповідають реальній ситуації в суспільстві.
Європейський курс України справив значний вплив на розуміння широкими народними масами справжньої сутності демократичних процесів, при яких конституційні гарантії набувають реального значення як інструменти регулювання суспільних відносин на умовах рівності усіх перед законом та справжнього верховенства права.
