У дисертації вперше у вітчизняному богослов’ї здійснено цілісне комплексне дослідження відродження доктрини про Трійцю в західному богослов’ї ХХ ст.
Встановлено, що доктрина про Трійцю є ключовою доктриною християнської богословської традиції. Християнське вчення про Бога як Трійцю є унікальним і виділяє християнство з-поміж світових та національних релігій та філософських концепцій Бога. Однак воно може слугувати майданчиком для діалогу з іншими релігійними традиціями. У перші століття формування християнського богослов’я доктрина про Трійцю була ключовою доктриною у розв’язанні богословських і практичних проблем. Проте після формування і утвердження в патристичний період богослов’я доктрина про Трійцю не здобула належної уваги, вона почала відходити на маргінальні позиції богословського дискурсу, а в XIX ст. відбувся її глибокий занепад. Маргіналізація доктрини про Трійцю поширилася на церковне життя.
У ХХ ст. в християнському богослов’ї відбувся ренесанс доктрини про Трійцю. Його ініціаторами були Карл Барт і Карл Ранер. Вони заново відкрили важливість доктрини про Трійцю і зробили її центром і конститутивною передумовою християнського богослов’я. К. Ранер викривав «антитринітарну сором’язливість» і закликав повернути доктрині про Трійцю належне місце. Розвиток доктрини про Трійцю в богослов’ї Ю. Мольтманна, В. Панненберга, Р. Дженсона, І. Зізіуласа та інних в другій пол. ХХ ст. став зенітом тринітарного богослов’я. У богослов’ї Ю. Мольтманна розвивається соціальна концепція Трійці, яка надалі стає домінантною концепцією в тринітарному богослов’ї. Соціальна концепція Трійці робить наголос на трьох божественних Особах, а єдність Трійці стає концептуальною проблемою, яка вирішується впровадженням ідеї перихоретичної єдності Отця, Сина і Духа. Тринітарне богослов’я В. Панненберга розвивається в широкому історичному контексті. В. Панненберг переосмислює концепцію походження божественних Осіб, застосувавши ідею самодиференціації, за якою кожна божественна Особа отримує свою ідентичність від іншої Особи. Для концептуалізації єдності Трійці він вводить концепції «дух», «силове поле» і «любов». Р. Дженсон критикує статичні метафізичні категорії «позачасовість», «простота» «субстанція» і пропонує динамічне тринітарне вчення про Бога. Доктрина про Трійцю – це ідентифікація християнського Бога. Отець, Син і Дух є персонажами божественної драми. Православний богослов І. Зізіулас, спираючись на тринітарний персоналізм Отців-каппадокійців, розвинув реляційну онтологію, яка пояснює природу Бога, церкви і людини. К. Лакунья критикує розмежування між теологією та ікономією і вважає Трійцю таємницею спасіння. М. Еріксон вводить доктрину про Трійцю в дискусії євангельських богословів, залучаючи Біблію, богословську традицію і метафізику як інструменти для створення тринітарного синтезу. Т. Торранс створює онтологічну концепцію Трійці, спираючись на триступеневу наукову методологію.
Ренесанс тринітарного богослов’я став не лише надбанням теоретичних спекуляцій про Бога, доктрина про Трійцю стала парадигмою для інших сфер богослов’я і християнських практик. Тринітарне богослов’я активно інтегрується в еклезіологію. М. Вольф вступає в діалог із католицькими, православними і протестантськими богословами і створює євангельський тип еклезіології, в якій Трійця є прообразом для церкви. Богослов визволення Л. Бофф застосовує соціальну концепцію Трійці не лише як прообраз для церкви, але також і для формування окремої особистості і цілого суспільства. Практика богослужіння також зазнала впливу доктрини про Трійцю і усвідомлює свою тринітарну природу. У тринітарному богослужінні спільнота віруючих, натхненна Святим Духом, бере участь у спілкуванні Отця і Сина. Богослужіння є даром триєдиного Бога. Місія теж є не лише завданням церкви. Посилання Богом Отцем Сина і Духа у світ є парадигмальним вираженням божественної місіонерської дії. Концепція мissio Dei триєдиного Бога розглядає місію передусім як діло Бога і запрошує церкву долучитися до цієї місії.
