Дисертація присвячена дослідженню музично-інструментального мистецтва як специфічного системного феномену, який здатний інспірувати музичні звукосмислові та ідеально-концептуальні інтенції. Проведено системний аналіз виникнення, функціонування та самозростання феномену музичного інструменталізму від витоків до «вибуху» автономізації, з накресленням векторів подальшого розвитку і саморозвитку. Впроваджується концепція «немиттєвого інсайту» щодо виокремлення (автономізації) музичного інструменталізму в самостійну сферу творчості, що фіксується за часів бароко. Ключовою ознакою самодостатності нової системи – музично-інструментального мистецтва – стали її специфічні мовно-мисленнєві напрацювання: фактурні кліше; артикуляційно- динамічні засоби; схильність до віртуозно-моторних, чітких ритмічних та кантиленно-співучих втілень; чисто інструментальні жанрово-стилістичні і композиційні форми (сюїта, соната, симфонія, концерт) та принципи мислення (сонатність, симфонізм, сюїтність, концертність і т.п.); формування специфічного музично-інструментального мислення, здатного втілювати «великі» концептуальні ідеї, співідносні з філософськими концепціями, а також – постійно нарощувати усі вказані речові та ідеаційні потенції і транслювати їх до сучасних технік музичної композиції, до вокального мистецтва, до інших видів мистецтв, філософії, природничих і точних наук і т.п.
Здійснені музикознавчі дефініції кола основних категорій – компонентів системи «музично-інструментальне мистецтво» (музичний інструмент, музичний інструменталізм та ін.); до наукового обігу введені і диференційовані такі поняття як «музично-інструментальна мова», «музично-інструментальне мислення»,
«музично-інструментальний стиль», «комплементарний музичний інструмент», д.і. Простежуються історичний шлях та джерела утворення специфічної мовно- інструментальної системи як ключового чинника функціонування музично- інструментального мистецтва. Виявлені музичні, позамузичні, інструментально- музичні витоки формування й розвитку специфічного «мислення на інструменті» та «мислення інструментом». Визначається інструментальне коріння формування найважливіших жанрових форм музичного мистецтва. Досліджується роль музичного інструменталізму у ствердженні гомофонної мисленнєвої парадигми музики. Виявляється співвідносність віртуозних, кантиленних та фактурних властивостей музичного інструменталізму з основними культурно-філософськими і музично-мовними універсаліями. Доводиться логіка модернізації народних інструментів (передусім, баяна) як одного з чинників функціонування системи музично-інструментального мистецтва сучасності.
