У роботі представлено результати дослідження особливостей переконструювання просторової ідентичності внутрішньо переміщених осіб в Україні, отримані завдяки використанню нового для української соціально-психологічної науки методу ментального картографування. Актуальність дослідження обумовлена необхідністю науково осмислити проблему самовизначення мешканців України у ситуації збройного конфлікту та визначити стратегії переконструювання соціальних ідентичностей осіб, що поступово пристосовуються до життя в нових умовах.
Об’єктом даного дослідження є просторова ідентичність внутрішньо переміщених осіб. Предметом дослідження є особливості переконструювання просторової ідентичності ВПО засобами ментального картографування.
Ідентичність визначена як багаторівневий системний конструкт, що формується внаслідок осмислення особою своєї належності до певної спільноти та суб’єктивного ставлення до цієї належності; просторова ідентичність – як усвідомлене відчуття особою власної належності до певного простору чи спільноти, що в ньому локалізована. Аналіз понять «простір» і «місце» показав важливість їх розмежування: простір розуміється як абстрактна концепцію, що існує незалежно від людського досвіду, проте може нести у собі певні наративи, а місце – як процес, значенням якого є набутий досвід. Відповідно, мíсцева ідентичність є культурною цінністю, яку поділяє спільнота; колективним розумінням соціальної ідентичності, сплетеної із символічним значенням місця.
Запропонована модель емпіричного дослідження передбачає поєднання якісних та кількісних дослідницьких методів, передусім – методів ментального картографування та наративного інтерв’ю. Використання стандартизованих методів дослідження дозволило розподілити респондентів за кластерами залежно від їх копінг-стратегій, статусів ідентичності та часових орієнтацій. Аналіз отриманих даних показав, що вибірка респондентів розподіляється на чотири кластери: «Позитивно адаптовані раціональні», «Позитивно адаптовані соціальні», «Безмісцеві» та «Соціально травмовані».
Завдяки детальному аналізу створених респондентами карт було продемонстровано особливості застосування цього дослідницького методу у соціальній психології загалом, та для дослідження просторової ідентичності особи зокрема. Показано, що окремі елементи карт виступають важливими для інтерпретації психологічного змісту переживання простору й травми внутрішньо переміщеними особами в Україні.
Показано, що формуванню наративно протяжної життєвої історії, сприяє перехід від створення карти рідного міста до творення карти Києва. Саме в цей момент, як показують зібрані та проаналізовані вербальні наративи, відбувається осмислення власного переселення. Виявлено, що сюжет про проходження точки біфуркації є наріжним каменем життєвої історії переселенців.
Запропоновано розгляд феномену просторової ідентичності ВПО у спектрі «локальна ідентичність – українська ідентичність – переселенська ідентичність». Локальна ідентичність ВПО постала як відчуття власної належності до рідного міста, що в деяких випадках може розширюватись до більш широкої ідентифікації себе з вернакулярним Донбасом загалом. Така ідентичність із містом може набувати як форми посиленого відчуття респондентом себе як «вихідця з рідного міста», так і мати символічне вираження.
Українська ідентичність, інтерпретована не у національному, а у просторовому контексті, може розглядатись у рамках дискусії про агентність та поставати предиктором здійсненого респондентом вибору на користь переселення до Києва. Українська ідентичність здебільшого демонструється респондентами на карті у вигляді підписів топонімів українською та зображення українських прапорів у містах окупованої території.
Виділена у ході дослідження «переселенська ідентичність» постала як ототожнення себе зі спільнотою людей, що позбавлені власного дому і знаходяться у проміжному положенні між минулим і майбутнім. Узагальнюючи думки респондентів можна говорити, що «бути переселенцем» для них означає поєднання трьох компонентів: прожитого досвіду вимушеного переїзду у незнайоме місто, ідентифікації себе зі спільнотою, об’єднаною таким досвідом (реальною чи уявною), та багатовимірного відчуття «позбавленості дому».
За підсумками дослідження можна стверджувати, що застосування методу ментального картографування в поєднанні з наративним інтерв’ю сприяє подоланню онтологічних розривів у автонаративі, проте його переконструювальний потенціал реалізовується по-різному у різних осіб, чи, на більш узагальненому рівні, кластерів респондентів. Для респондентів з надкластеру «позитивно адаптованих» картографування виступає як спосіб структурувати власний досвід та усвідомити множинність власної просторової ідентичності (локальної, української та переселенської водночас). Для респондентів кластеру «соціально травмованих» картографування має радше діагностичний потенціал, може сприяти просторовій локалізації травми та артикулювати найбільш проблемні області просторової ідентичності.
