У дисертації на основі аналізу широкої групи джерел досліджено культурно-освітні зміни у середовищі селянської молоді УСРР першого десятиліття більшовицької влади. Мета дослідження полягає у ґрунтовному аналізі ряду її важливих характеристик – освіти, виховання, дозвілля. Вищезазначені складові являють собою істотні фактори, що впливають на формування особистості та в подальшому є одними із індикаторів суспільного культурно-освітнього поступу. Разом з тим, усебічне дослідження соціокультурних рис селянської молоді дозволило автору висвітлити механізм становлення тоталітарної системи і партійного контролю щодо культурно-освітнього розвитку суспільства.
У ході розробки проблеми було встановлено, що селянська молодь, як особлива демографічна категорія населення, являла собою активного учасника соціокультурних змін. Разом з тим, опинившись під пильною увагою партії стала й об’єктом більшовицьких експериментів із творення людини «нового» типу.
З’ясовано, що упродовж 1920–х років існував запит молоді на отримання освітніх послуг. Останнє спричинило появу різних типів шкіл та форм позашкільної освіти. Серед таких найбільш поширеними і масовими стали професійні сільськогосподарські школи та сільгоспгуртки. Свого роду новаторською освітньою установою стала «школа селянської молоді». Її особливістю було забезпечення широкої навчально-практичної діяльності учнів. Натомість селянська молодь отримала змогу опанувати необхідні їй знання, уміння і навички для професійної реалізації у галузі сільського господарства. Навчання спонукало молодих хлопців і дівчат до продуктивної діяльності – організації зразкових господарств, досвідних полів, зерноочисних пунктів, різних галузевих товариств. Така самодіяльність сприяла зростанню авторитету молоді у сільських громадах, а освітні установи претендували стати вагомими опорними виробничими сільськогосподарськими пунктами. Утім, автор приходить до висновку, що існуюча мережа різноманітних шкіл, гуртків та курсів не могла у повній мірі задовольнити існуючий попит і забезпечити охоплення навчальним процесом усієї селянської молоді. А їх наявна мережа свідчила про зародковий стан.
У роботі особлива увага приділяється процесу формування особистості молодих людей на селі через призму їх дозвіллєвих практик. Встановлено, що упродовж 1920–х років у сільському молодіжному просторі звичними залишались традиційні форми проведення вільного часу. Їх середовищем комунікації та соціалізації були вечорниці (досвітки) та «вулиця».
Детальний аналіз наявних джерел дозволив з’ясувати, що радянська влада під гаслом боротьби із пережитками минулого та за допомогою комсомольських осередків здійснювала цілеспрямовану роботу по знищенню традиційних заходів сільської молоді. Водночас, прагнучи залучити позапартійний молодіжний ресурс до розбудови нового соціалістичного суспільства та отримати контроль над їх розвитком, пропонувала громадськості свої інституції для проведення вільного часу – сільбуди й хати-читальні. Діяльність комсомольців у напрямку руйнування звичного молодіжного дозвілля виявлялася у найрізноманітніших методах, що характерні більшовицькій агітаційно-пропагандистській системі – від жорстких заборон до трансформацій вечорниць (досвіток) та «вулиці». На підставі вивченого автором фактажу з’ясовано, що незважаючи на численні комсомольські кампанії з опанування сфери дозвілля сільським парубкам і дівчатам вдалося продемонстрували сталість традицій. Однак, розпочатий радянською владою довготривалий процес комуністичного виховання молоді, як майбутньої міцної опори тоталітарного режиму, разом із привнесенням нових форм дозвілля, набув незворотного характеру.
У роботі значна увага приділена місцю театрального виду мистецтва у дозвіллі селянської молоді. Автором встановлено, що культурною нішею для задоволення духовних і естетичних потреб молоді упродовж 1920–х років став сільський театр. А найбільш доступною і популярною формою вираження їх мистецьких устремлінь були драматичні гуртки. Засобами театру молодь реалізовувала власні творчі поклики, формувала і виховувала духовні цінності та долучалася до збереження культурної спадщини.
З’ясовано, що у театрально-драматичній роботі хлопців та дівчат існували перешкоди, серед яких: брак керівників драмгуртків та режисерів-постановників вистав, спеціальних помешкань, методичного та матеріально-технічного забезпечення. З іншого боку, на заваді стояли проблеми із дисципліною молоді, яка грала у виставах, їх сезонна сільськогосподарська зайнятість чи сімейний статус. Останнє породжувало створення молодими театралами низькопробних вистав. Утім, незважаючи на організаційні та фінансово-матеріальні проблеми розвитку театральних колективів і драматичних гуртків доведено, що в округах УСРР діяло чимало їх успішних прикладів.
