Дисертацію присвячено вивченню у теоретичному аспекті жанру неаполітанської пісні – явища, з яким пов’язані стійкі шаблони сприйняття. До недавнього часу Сanzone Napoletanа здавалася цілком визначеним пластом вокальної культури із конкретними характеристиками, внаслідок її популярності у галузі салонної та «легкої музики» з кінця XIX століття й до 1970-х років, коли інші – не естрадні форми Сanzone Napoletanа – були витіснені поза музичний контекст. «Santa Lucia», «O’ Sole Mio», «Torna a Surriento» поряд з іншими зразками поетів С. Ді Джакомо, Л. Бовіо, Е. Муроло, композиторів Т. Коттрау, Ф. Тості, Е. Ді Капуа, Е. Куртіса, Л. Денци та інших, із характерним для них змістом мелодраматичного відтінку, підкреслено кантиленною мелодикою, пряними гармоніями та неаполітанським діалектом, вважалися класичним каноном і чи не єдиною формою неаполітанської пісні, що почали формуватися лише з 1830-х років. Однак у ситуації максимальної ясності, залишалась нерозкритою низка питань, головне з котрих – якими є витоки даного явища? Які жанрові різновиди народної італійської пісні протягом її багатовікової історії вплинули на формування канону, визнаного класичним? Будучи прикладом художнього синтезу професійної / композиторської та народної / аматорської традицій, неаполітанська пісня, чия хронологічна приналежність у довідкових виданнях визначена досить чітко (кінець XIX – початок XX століть), потребує нового 3 погляду – більш системного та комплексного. Саме такий підхід здатний вирішити проблему «білих плям» щодо витоків Canzone Napoletana, її жанрових різновидів, висунутих у процесі історичної еволюції. Зазначені положення визначають актуальність запропонованої теми, дозволяють узагальнити досягнення наукової думки та залучити досі невивчений музичний матеріал. Об’єктом дослідження обрано жанр неаполітанської пісні. Предметом ‒ процеси еволюції жанру в залежності від музично-історичного контексту, стильових установок епохи та індивідуальної творчості композитора. Мета дослідження полягає в осмисленні неаполітанської пісні як цілісного жанрового явища в процесі його історичної еволюції: від витоків в народній та міській культурі Середньовіччя, різновидів Canzone Napoletana у різних музичних епохах до визнаного канону «неаполітанської пісні» на рубежі XIX– XX століть. Узагальнення результатів наукових досліджень щодо особливостей Canzone Napoletana як жанрового явища довів, що в українському, російськомовному і китайському музикознавстві ситуація розробленості інформаційного поля з питання Сanzone Napoletanа є вкрай слабкою, незважаючи на деякі кроки у цьому напрямку (С. Буригін, О. Москвін, Фанг Яхонг, Чан Цзін Ге). Інформація за даною темою зосереджена здебільшого в зарубіжних джерелах, як і самі нотні зразки, що являють собою бібліографічну рідкість навіть в Італії. Це обумовило звернення до вивчення іноземних джерел – переважно італійських дослідників. Встановлено, що передумови сучасної наукової думки, спрямованої на вивчення музичного фольклору Неаполя, вперше виникли в Італії у XIX столітті (Ф. Чіреллі, Г. Унгареллі, К. Блазіс та ін.). В контексті інтересу романтизму до народної культури музикознавчі розвідки носили більшою мірою практичний характер: збору і запису текстів неаполітанських пісень, нотної фіксації зразків усної творчості. Першим в цьому напрямку стала збірка «Passatempi musicali» Г. Л. Коттрау (1824), що впродовж наступних 50 років породила цілу хвилю створення та видань збірок 4 неаполітанських пісень у ХІХ столітті (Ф. Флорімо, Т. Коттрау, В. де Мельо, Л. Чіурацці). У дисертаційному дослідженні також охарактеризовано роль музичнодослідницької та редакторської праці композитора Гійома-Луї Коттрау, розглянуто підготовлену ним «Passatempi musicali» – збірку неаполітанських пісень, до якої увійшли фрагменти з опер-buffa, стародавні селянські пісні, епіко-ліричні пісні, балади, розбійницькі пісні та пісні-пародії з міського циклу, імпровізаційні пісні. Видана вперше у 1824 році, вона сприяла затвердженню Canzone Napoletana у європейському музичному контексті. Підкреслено, що завдяки зусиллям Г.-Л. Коттрау, француза за походженням, було зафіксовано найдавніші зразки унікальної пісенної спадщини південно-італійського регіону, що знайшло надалі підтвердження в етномузикознавчих розвідках ХХ століття. Узагальнено і музично-теоретичні відомості про неаполітанські пісні останніх десятиліть XIX ‒ початку XX століття, визнаних «золотою добою» даного жанру. Підкреслюється типовість їх форми (куплетна, АВ), схожість фактурного та гармонійного рішень, переважання кантилени, простота мелодійного рисунка та загальна «відкритість» Canzone Napoletana до інтонаційного діалогу з будь-якими вокальними жанрами.
