Дисертаційна робота присвячена комплексному розкриттю теоретичних і практичних питань правового регулювання міжнародного співробітництва держав-членів Європейського Союзу у сфері оборони, дослідженню зародження та еволюції основних організаційно-правових механізмів оборонного спрямування, створених в рамках такої співпраці, встановленню особливостей їх правової природи, з’ясуванню ролі у справі підтримки міжнародного миру та безпеки, а також визначенню впливу Європейського Союзу на розвиток архітектури загальноєвропейської та глобальної безпеки.
У дисертаційному дослідженні визначено основні етапи еволюції правового регулювання співпраці європейських держав у оборонній сфері, а саме: 1) між Вестфальським конгресом 1648 р. та Віденським конгресом 1815 р.; 2) від Віденського конгресу 1815 р. до Паризької мирної конференції 1919–1920 рр.; 3) від Паризької мирної конференції 1919–1920 рр. до початку Другої світової війни 1939 р.; 4) від початку Другої світової війни 1939 р. і до нашого часу.
Запропонована періодизація демонструє еволюцію форм співпраці європейських держав у сфері безпеки та оборони від неформальних політичних консультацій до створення перших міжнародних організацій, покликаних стати центром взаємодії держав з широкого кола питань, зокрема у сфері безпеки та оборони.
Дослідження історії правової думки дає можливість виявити трансформацію поглядів щодо організаційних форм міждержавних об’єднань. Аналізуються перші в історії міжнародного права спроби обґрунтувати доцільність створення, зокрема і для гарантування безпеки та оборони, конфедерації або федерації, до складу яких мали увійти країни Європи (проєкти та пропозиції П. Дюбуа, Іржі Подебрада, Е. Крюссе, де Сюллі, У. Пенна, Ш. де Сен-П’єра тощо). У цих проєктах, починаючи з XIV-XV ст. також прослідковуються ідеї впровадження колективних гарантій безпеки у рамках об’єднань держав Європи. Однак у зв’язку з відсутністю політичної волі європейських монархів такі проєкти не були переведені в площину практичної реалізації.
З’ясовано, що зазнали змін також методи взаємодії європейських держав у сфері оборони, зокрема, встановлено, що відбулося поступове витіснення насильницьких способів впливу на користь взаємних зобов’язань добровільного характеру.
Наголошено на тому, що інтенсифікація співпраці європейських держав у сфері безпеки та оборони пов’язана насамперед з подіями Другої світової війни, наслідки якої, беззаперечно, справили визначальний вплив на прискорення процесів європейської інтеграції у багатьох сферах. Встановлено, що однією із найбільш важливих подій у повоєнному впорядкуванні міждержавних відносин стало заснування в 1945 р. Організації Об’єднаних Націй, яка заклала правові основи створення універсальної системи колективної безпеки. Норми Статуту ООН відтак стали підґрунтям для формування у майбутньому регіональних систем колективної безпеки.
Проаналізовано передумови та наслідки військово-політичного зближення США та країн Західної Європи, що знайшло своє юридичне оформлення у створенні НАТО. Організація Північноатлантичного договору стала потужною євроатлантичною системою колективної оборони, ефективне функціонування якої блокувало всі подальші спроби країн Західної Європи запровадити суто європейську систему колективної оборони.
У межах роботи детально досліджено витоки становлення європейської оборонної ідентичності. Встановлено, що перші спроби країн Західної Європи створити власну структуру безпеки мали місце вже невдовзі після закінчення Другої світової війни. Так, 17 березня 1948 р. Великою Британією, Францією і країнами Бенілюксу підписано Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну самооборону (Брюссельський пакт), основне призначення якого полягало в регламентації взаємних зобов’язань держав-учасниць у рамках колективної оборони проти можливого агресора в Європі. Створена за результатами підписання Пакту організація – «Західний союз» заклала юридичний фундамент для поглиблення співпраці європейських держав у сфері безпеки на оборони. Однак реалізувати оборонні цілі Пакту так і не вдалося, оскільки присутність НАТО, як ключового гаранта безпеки на європейському континенті, помітно гальмувала можливість ефективного функціонування власних систем та інститутів оборонного спрямування у Європі.
