Дисертацію присвячено формуванню цілісної концепції конституційно-правових засад взаємодії людини і держави в умовах інформаційного суспільства, здатної стати доктринальною основою для відповідних політико-правових реформ в Україні.
У роботі з’ясовано історичні передумови становлення та розвитку конституційно-правових відносин людини і держави в умовах інформаційного суспільства, розкрито основні концепції інформаційного суспільства та їхній вплив на конституційно-правові відносини, охарактеризовано основні теорії та концепції взаємодії людини і держави в умовах інформаційного суспільства.
Обґрунтовано тезу про те, що в аспекті ґенези світового конституціоналізму на форми, зміст і динаміку взаємодії людини і держави істотно впливають, з одного боку, інформаційні революції, а з іншого – «нашарування» проявів правової держави (спочатку ліберальний, потім демократичний, а згодом і соціальний), обґрунтовано, що на сьогодні така взаємодія відбувається в умовах розгортання шостої (мережевої) інформаційної революції та розбудови соціальної правової державності.
Стверджується, що становлення конституційної державності в аспекті інформаційної взаємодії людини і держави відбувалося в напрямку розширення юридичних можливостей для громадян (підданих): а) брати участь в обговоренні державно-владних рішень, у т.ч. піддавати їх публічній критиці; б) звертатися до органів державної влади зі скаргами і пропозиціями; в) здійснювати контроль за органами держави, тобто отримувати інформацію про їх діяльність, прийняті рішення та акти з поясненням причин і очікуваних наслідків їх прийняття.
Констатовано, що інформаційна взаємодія між особою і конституційною державою призвела до визнання й закріплення низки основних прав і свобод людини і громадянина (таких, як свобода слова, свобода друку, свобода петицій, право на інформацію), деяких форм безпосередньої демократії, зокрема виборів і референдумів (в обох випадках від громадянина вимагається висловити свою думку, позицію з приводу певних кандидатур чи питань суспільного значення), а також відповідної зміни в порядку (технології) їх реалізації.
Запропоновано поряд із наявними параметрами інформаційної реальності включити до її характеристики людиновимірні зміни, котрі відбуваються в ній, тобто доповнити соціально-технічний образ інформаційного суспільства соціально-антропологічними ознаками і, таким чином, зафіксувати появу «людини інформаційної», котра виступає елементом інформаційної реальності не тільки як суб’єкт, але й як «оцифрована частка» діджитального простору.
Продемонстровано, що конституційно-правове забезпечення відносини людини і держави в умовах інформаційного суспільства здійснюється шляхом секторального законодавчого регулювання, тобто внормування окремих аспектів реалізації інформаційних прав особи та використання ІКТ у здійсненні публічної влади, зокрема через запровадження технологій електронного врядування та електронного правосуддя.
Відзначено, що сферою суміжних інтересів людини і держави в умовах інформаційного суспільства є кібербезпека. При цьому загальним напрямком державної політики є прийняття державних програм (стратегій), спрямованих на забезпечення інформаційної безпеки в мережі Інтернет, а одним із найбільш поширених методів регулювання в цій сфері – обмеження доступу до інформаційних ресурсів, які поширюються з використанням цієї мережі, та притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у вчиненні правопорушень із використанням ІКТ.
Акцентовано увагу на тому, що згідно з чинною Конституцією України взаємодія людини і держави в умовах інформаційного суспільства має ґрунтуватись на визнанні прав людини (у т.ч. інформаційних прав і свобод) і бути орієнтована на забезпечення її безпеки і всебічного розвитку, але без запровадження цензурних заходів.
Визначено, що регулювання конституційно-правових засад взаємодії людини і держави в умовах інформаційного суспільства в Україні відбувається за чотирма основними напрямками (секторами): 1) засади правового статусу особи в інформаційному суспільстві; 2) засади правового статусу засобів масової інформації в інформаційному суспільстві; 3) засади публічного врядування в умовах інформаційного суспільства (у т.ч. електронне врядування та електронні форми демократії участі); 4) засади інформаційної безпеки людини і держави в умовах інформаційного суспільства. Обґрунтовано необхідність розробки нової Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні, розрахованої на довгострокову перспективу (до 2050 р.). Вона має передбачати, зокрема, розвиток електронної демократії, електронної економіки, електронної комерції, електронного судочинства, електронних послуг, електронної культури, електронної освіти, електронної медицини, електронної інфраструктури тощо.
