Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». – Міжнародний гуманітарний університет, Одеса, 2021.
Дисертаційна робота містить результати комплексного загальнотеоретичного дослідження неофіційного права як невід’ємного елемента правового життя суспільства. Матеріал дисертації узагальнює аналіз наукових праць, що стосуються вказаної проблеми, нормативно-правових актів, міжнародно-правових договорів, повсякденної діяльності людини у правовій сфері, статистичної та аналітичної інформації.
У роботі наголошено, що проблематика права, як фундаментальної категорії, не втрачає актуальності в науковому середовищі, однак дихотомія «офіційне право» – «неофіційне право» на пострадянському просторі вивчена недостатньо. Окремі питання, пов’язані з неофіційним (недержавним, неформальним, тіньовим) правом порушені у роботах таких дослідників, як В. М. Баранов, С. В. Бірюков, В. В. Завальнюк, Г. М. Ланова, О. О. Уварова, Ю. О. Тихомиров, О. М. Трикоз та ін. Але предметом дисертаційного дослідження неофіційне право ще не виступало.
Обґрунтовано, що основою дослідження неофіційного права виступає концепція юридичного плюралізму – одна з провідних ідей сучасної загальнотеоретичної юриспруденції. Проаналізовано зародження та розвиток цієї концепції у соціології права, юридичній антропології та юридичній етнології. Доведено, що саме плюралістичний підхід до права уможливлює його розуміння як багатовимірного явища, яке має різні форми свого існування, зокрема, неофіційне право.
Охарактеризовано стан дослідження неофіційного (недержавного) права в зарубіжній юриспруденції та вітчизняній правовій науці. Установлено, що на заході дослідження права, не пов’язаного з державою, розпочалися ще в ХХ
ст. і супроводжувалися гострими дискусіями, в результаті яких більшість науковців утвердилася в думці, що воно є частиною реально діючого права та існує в різних сферах суспільного життя. Натомість у вітчизняній юриспруденції неофіційне право є наразі предметом нечисленних досліджень. Здебільшого розглядаються окремі аспекти цієї проблеми крізь призму концепції недержавного правового регулювання (О. О. Уварова), у рамках юридичної антропології (В. В. Завальнюк), у зв’язку з формуванням неофіційного правопорядку (А. Ф. Крижановський, О. В. Крижановська) тощо. Російські вчені приділяють багато уваги тіньовому праву як різновиду негативного неофіційного права (В. М. Баранов, Ю. М. Тихомиров, О. М. Трикоз та ін.).
Підкреслено, що методологія юриспруденції у своєму розвитку пройшла три етапи – класичний; некласичний; постнекласичний. На кожному з них розроблялися власні засоби пізнання та удосконалювалися існуючі. В результаті сучасна методологія юридичної науки є плюралістичною, що передбачає поєднання різноманітних методологічних підходів, прийомів і методів, та людиноцентристською, що означає передовсім пізнання «людини в праві».
Для дослідження неофіційного права обрано такі основні концептуальні підходи, як антропологічний, аксіологічний, герменевтичний, синергетичний, потребовий, діалектичний та систему методів, серед яких: історіософський, порівняльно-правовий, системний, функціональний та ін.
На основі узагальнення підходів до тлумачення категорії «праворозуміння» запропоновано вважати праворозумінням у широкому сенсі інтелектуальну діяльність, спрямовану на пізнання сутності та змісту права, у вузькому – сукупність знань, отриманих у результаті цієї діяльності. Проаналізовано типологію праворозуміння в сучасній юриспруденції, що будується за різними критеріями. Основою цієї типології визнано традиційну тріаду, що охоплює природно-правове, позитивістське та соціологічне праворозуміння. В сучасних умовах вони інтегруються з концепціями епохи постмодерну (антропологічною, комунікативною, ціннісно-нормативною та ін.), що й уможливлює пізнання неофіційного права.
Охарактеризовано зародження та розвиток уявлень про різноманітність форм буття права у рамках природно-правового праворозуміння від найдавніших часів до сьогодення. Розуміння природного права як прояву справедливості, як неписаного закону на противагу позитивному праву (писаному закону) започаткувала антична філософсько-правова думка, у Середньовіччі первинним визнавався божественний «закон», у Новий час основою природного права вважалася розумна природа людини. Проаналізовано внесок у формування природно-правового праворозуміння зарубіжних і вітчизняних учених-філософів і правознавців. Установлено, що в сучасних умовах природно-правове праворозуміння дає змогу виявити сутність тих правових явищ, які не наділені формальними властивостями позитивного права, зокрема, неофіційного права.
