Пропонована дисертація – комплексне дослідження витоків і шляхів оновлення семантики наявного в мові слова, або в широкому трактуванні – неосемантизації лексики в сучасній українській мові. Мету виконаної праці становило з’ясування ролі внутрішніх ресурсів української мови (питомих і запозичених адаптованих) в оновленні її лексикону, виявлення здатності мови змінюватися, пристосовуватися до вимог часу, зберігаючи свою національну сутність. Неосемантизм на основі досліджень українських і зарубіжних учених потрактовано як нове значення слова з уже наявною формою. Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше в українському мовознавстві проаналізовано, систематизовано й усебічно описано різні типи неосемантизмів, зафіксовані в текстах художнього, публіцистичного, наукового, офіційно-ділового й розмовного стилів української мови початку ХХІ ст. з урахуванням їхнього походження, структурних, семантичних характеристик; здійснено спробу змоделювати розвиток неосемантизмів у мовній діяльності сучасного українського суспільства, їх функціонування в текстах та в системі мови.
Для цілісного вивчення різних аспектів процесу неосемантизації лексики та розв’язання поставлених завдань у роботі використано такі методи: загальнонаукові (індукція та дедукція, аналіз та синтез, описовий метод, метод порівняння, елементи кількісного аналізу); власне лінгвістичні методи: структурний метод, зокрема методики безпосередніх складників та компонентного аналізу для з’ясування семантичної структури лексеми і визначення в ній інноваційної семи; контекстно-семантичний аналіз, що дав змогу дослідити особливості функціонування неосемантизмів у текстах та вплив контексту на змістовий обсяг лексеми. Для з’ясування активності неосемантизмів використано процедуру обчислення функціонального
потенціалу інновацій, реалізовану в ідеографічному словнику нової лексики «Активні ресурси сучасної української номінації» (АРСУН) колективу авторів відділу лексикології, лексикографії та структурно-математичної лінгвістики Інституту української мови НАН України.
Описано основні аспекти вивчення мовної динаміки в українському та зарубіжному мовознавстві. З’ясовано, що в слові як основній одиниці української номінації новизну виявлено у формі, лексичному значенні й уживанні. Проаналізовано витоки семантичної дериватології та формування теорії лексичного значення. Установлено, що найбільш гнучким складником мовної одиниці є її лексичне значення, оскільки воно зумовлене предметним змістом, ціннісним забарвленням, емоційними показниками, часово-простровоми особливостями функціонування мови.
Окреслено різні підходи до трактування семантичних інновацій у лексикологічній традиції української та інших слов’янських мов. Виокремлено 3 типи неосемантизмів залежно від способу їхнього творення. На матеріалі текстів різних стилів української мови проаналізовано поняття семантичної деривації та показано механізми дії її основних видів.
Матеріал дослідження уможливив диференціацію двох способів засвоєння повторних прихованих запозичень: 1) калькування форми й семантики слова-прототипу та 2) калькування лише його семантики.
Практична цінність дисертації полягає насамперед у можливості застосування отриманих результатів для подальшого вивчення мовної динаміки, зокрема ресурсів та способів вторинної номінації та семантичного словотворення. Лексичний матеріал дисертації може прислужитися для укладання нових тлумачних та аспектних словників різних типів, нових граматик української мови. Результати дослідження можуть бути корисними при написанні підручників і навчальних посібників із лексикології та стилістики української мови для навчальних закладів різних рівнів та типів, у практиці викладання лексикології, лінгвістичного аналізу тексту, лінгвокультурології, медіалінгвістики. Обґрунтовані в дисертації положення і зроблені висновки можуть слугувати концептуальною та методологічною основою для дальшого вивчення ролі внутрішніх ресурсів української мови кінця ХХ – початку ХХІ століття в збереженні самобутності її номінації.
