У дисертації вперше в українському та зарубіжному академічному вимірах розглянуто та проаналізовано своєрідність пантомімічної культури в Україні у контексті сучасних соціокультурних процесів; досліджено еволюцію форм розвитку пантоміми в Україні; разом з аналізом творчої концепції, драматургічних принципів та особливостей засобів сценічної виразності окреслено специфіку українських театрів пантоміми та їх роль у соціокультурному просторі початку XXI ст.; визначено характерні ознаки феномену українського театру пантоміми та систему закономірностей його існування; виявлено роль українських театрів пантоміми у формуванні соціокультурного урбаністичного простору початку XXI ст.; здійснено комплексний аналіз репертуару театрів пантоміми як суттєвого фактора у формуванні нового культурного мислення.
Досліджено зміст сучасної пантомімічної культури в Україні та розвиток пантоміми як самостійного виду мистецтва в контексті політичних, історичних, соціокультурних і мистецьких процесів; проаналізовано особливості європейської школи пантоміми та визначено її вплив на розвиток сучасної української школи пантоміми; розглянуто поезію фізичного вираження Е. Декру в контексті трансформації культурного коду, що характерні для сучасного театру пантоміми в Україні.
Наукові положення та висновки дисертації підкріплені фактичним матеріалом, проаналізованим із використанням методик аналізу, відповідно до сформульованих у дослідженні мети та завдання.
Методологія дослідження, забезпечуючи міждисциплінарний характер роботи, являє сукупність культурологічних та мистецтвознавчих підходів та методів.
Специфіка означеної проблематики зумовила застосування у дослідженні культурологічного підходу, орієнтованого на злиття різних областей гуманітарного знання як найбільш перспективного.
Проблеми процесів зародження та розвитку театру пантоміми в Україні досліджено з огляду синергетичної парадигми, що зумовило необхідність застосування синергетичного методу.
Дослідження механізмів закріплення знаків культурного коду в постановках театру пантоміми в Україні базується на концепції текстового аналізу Р. Барта.
Системний, структурно-функціональний та порівняльно-історичний підходи становлять методологічну базу дослідження, необхідну для виявлення закономірностей внутрішньої організації, розвитку та функціонування театру пантоміми в соціокультурному середовищі.
Театр пантоміми послідовно розглядається як феномен сучасної видовищної культури, що адаптує та актуалізує культурні коди.
Гіпотеза дослідження полягає в тому, що театр пантоміми, як складова культурного простору, як специфічна мистецько-видовищна форма образотворчої візуальності, інтерпретації тіла високого рівня символізації, естетичної, інтелектуальної, чуттєвої, психологічної привабливості, надання інформації суспільного значення, значимо впливає на культуротворчі процеси видовищності і візуалізації, трансляцію традиційних соціокультурних цінностей, норм естетичного досвіду формування художнього смаку.
Виявлено, що театр пантоміми, отримавши поширення в багатьох країнах світу, має давньогрецьке походження. Незважаючи на те, що конкретне джерело запозичення однозначно визначити неможливо, між античною і середньовічною традиціями пантомімічних вистав наявні глибинні родинні зв’язки, що пояснюються специфічними властивостями пантомімічного мистецтва як особливого типу видовищ.
Культура пантоміми виникла в результаті ідеологічного тиску, викликаного екзистенційним занепокоєнням із приводу того, що «говорить тіло». Масштабна історія пантоміми засвідчує, що пантоміма досягає своїх найсильніших проявів, коли вона не регулюється, не є продуктом техніки або школи, коли вона будує оповідь та інші ідентичності з фізичних дій, а не затверджує авторитет техніки формування наративу. Пантоміма репрезентує межу розуму, що дозволяє тілу діяти без вербальних проявів, розповідати історію мовчки.
