Дисертацію присвячено розгляду атрибутивної поведінки, що трактується як наслідок наскрізних атрибутивних дій у комунікативних ситуаціях в умовах різного співвідношення ставлення до іншого комуніканта та його комунікативного вираження. У руслі міркування про розуміння як основний суб'єктний механізм поведінкового акту і поведінки в цілому, і вбачаючи певну процесуальну схожість з явищем атрибуції (приписування), теж виконуваним як визначення причинно-наслідкових зв'язків, сформульовано висновок про можливість назвати поведінку, засновану не стільки на відображенні об'єктивних обставин, скільки на їх суб'єктивному тлумаченні, атрибутивною поведінкою.
Аналіз та узагальнення теоретико-змістовних аспектів проблеми атрибутивної поведінки дозволив сформулювати методологічні принципи як основу її вихідної теоретичної моделі: 1) принцип реципрокності як відображення ідеї присутності в ментальній моделі поведінки певного співвідношення зовнішнього (об'єктивного) та внутрішнього (суб'єктивного) при розв'язані комунікативно-інтерактивної прагматичної задачі; 2) принцип задачності, згідно якому атрибутивна поведінка є наслідком ментального добудовування умови розв'язуваної задачіпри апеляції до особистісних ресурсів; 3) принцип сигніфікативностіяк вираз означальної функції мовленнєвої діяльності індивіда стосовно називання словом тієї чи іншої відображуваної ознаки; 4) принцип соціо-культуральної гомогенності постулює детермінованість патернів індивідуального відображення спільними умовами провідної діяльності та приналежністю до певної соціумної групи з притаманній їй субкультурою; 5) принцип конгруентності свідчить про присутність в атрибутивних діях індивіда особистісно-діяльнісного досвіду інших учасників групи у вигляді певного усередненого поведінкового патерну; 6) принцип результативності вказує на підпорядкованість атрибутивної поведінки отриманню задачного результату; 7) принцип ресурсності розглядає особистісні ресурси індивіда як основну функціональну детермінанту атрибутивної поведінки. Будова атрибуції як процесу, початком якого є інтенціональна точка, висхідна до суб'єкта як осередка вітальних, особистісних і діяльнісних функцій індивіда, дана в ситуативному контексті його життєдіяльності, що вимагає від нього адекватної контекстуальної поведінки на основі розуміння присутніх в ній суб'єкт-суб'єктних і суб'єкт-об'єктних відношень за рахунок використання внутрішніх (ментальних, особистісних, діяльнісних) ресурсів. За допомогою факторного аналізу встановлено найбільш суттєві фактори атрибутивної поведінки: 1) соціальна контактність (екстраверсія, досягнення мети без попрання прав іншого, пристосовність); 2) настороженість (підозрілість, нездатність вибачати помилки людей, відповідальність за свої вчинки); 3) емоційна рафінованість (вишуканість, еталонність власного «Я», схильність перевиховувати іншого). Ці сполучення компонентів особистого досвіду засновують найбільш помітні форми атрибутивної поведінки – соціально контактну, недовірливу, емоційно рафіновану.Відповідно до отриманих факторів зазначено можливість існування наступних варіантів атрибутивної поведінки: 1) соціально контактний; 2) недовірливий; 3)емоційно рафінований; 4)самовпевнений; 5) невигадливий; 6)доброзичливий; 7) соціально сміливий; 8) авторитарний; 9) фрустрований; 10) імпульсивний.
На підставі методолого-теоретичного аналізу вихідних позицій проблематики атрибутивної поведінки та отриманих емпіричних відомостей сформульовано висновок про орієнтацію на особистісну ресурсність як основну процесуальну тенденцію у здійсненні поведінкової активності, рівень розвитку якої визначається ступенем засвоєння патернів соціумної поведінки у розрізі поведінкової активності колективного суб'єкта. Індивідуальні варіації атрибутивної поведінки кожного конкретного індивіда відбивають його особистісні переваги, обрані ним при перебуванні у своїй психологічної ніші у складі колективного суб'єкта.
