Дисертація представляє комплексне дослідження проблеми інтерпретації партесної музики в руслі історично інформованого виконавства. Така інтерпретація вибудовувалася на основі інформації про виконавську практику певного історичного періоду, отриману з музично-теоретичних й виконавських трактатів того часу. Музична епоха, що особливо привернула увагу історично зорієнтованих виконавців, – доба бароко. Важливим елементом барокового світобачення було сприйняття музики як божественного мистецтва, яке виховує, змінює й підносить серця людей. Митцями доби бароко розроблена теорія музичних афектів – широкого спектру емоцій втілюваних у музиці, спрямованих на сприйняття й пережиття слухачами. Тому на музичну мову проектують засоби риторичного мистецтва, формуються спеціальні виразові засоби – музично-риторичні фігури, передбачається наявність додаткової семантики й алегоричного змісту композицій. Зростають вимоги до музикантів, які поєднують особистісні, духовні, емоційні, інтелектуальні та професійні якості виконавців.
Українська музика бароко найяскравіше представлена партесною творчістю. Багатоголосий партесний спів було запроваджено в літургійну практику православної традиції наприкінці XVI століття. Жанр партесного концерту сформувався у другій половині XVII століття як наскрізна музична форма, що розвивається відповідно до словесного тексту й законів риторики. Партесний спів розвивався при монастирях, митрополичих кафедрах й освітніх осередках: братських школах, колегіумах й у Києво-Могилянській академії. На заняттях музики в академії студенти вивчали теорію, нотну грамоту і спів, а гра на музичних інструментах заповнювала дозвілля. Важливими центрами розвитку партесного співу й музичної освіти на території України були Луцьк, Острог, Львів, Унів, Почаїв, Київ, Чернігів, Харків та Переяслав.
Взаємозв’язок семантики слова й музичного втілення є особливою виразовою сферою партесних композицій, тому риторичне осмислення їх музичної мови необхідне для розуміння й виконання музики цього стилю. Науковою новизною дисертаційного дослідження є характеристика риторичного стилю письма Миколи Дилецького й Івана Домарацького та виділення спільних засобів, що творять образ риторичної мови партесних творів. Риторичні засоби у творах М. Дилецького служать збагаченню афективної сфери композицій, натомість у партесних концертах І. Домарацького риторика цементує музичну форму й увиразнює текстові акценти догматичного й дидактичного значення. Обидва композитори персоніфікують образи літургійного тексту за допомогою засобів музичної мови. Спільним для письма обох композиторів є спеціальна семантика певного типу музичного розвитку. Зокрема поліфонічна й імітаційна фактура є символічним втіленням кількості, а категорія вічності відтворена спільним акордовим комплексом – низхідним рухом паралельними тризвуками.
Історично інформована інтерпретація одного твору передбачає самостійне редагування виконавцем нотного тексту, відповідно до його знань про тогочасну виконавську практику. Важливими виразовими засобами на трактування яких впливає теоретичне дослідження є темп музичного твору, співвідношення темпів при зміні метру, музична артикуляція, загальна динаміка, кількість та розміщення виконавців. Співвідношення темпів при зміні метру в партесному творі може відбуватися кількома способами (відповідно до музичного й словесного контексту): за пропорційними співвідношеннями, за тотожним ритмічним мотивом, як у сучасній практиці, або за співвідношенням, згаданим в анонімному трактаті «Препорцыя». Музична артикуляція партесних композицій передбачає свідоме відтворення вербального тексту й стосується фразування, поєднання штрихів, застосування артикуляційних пауз, акцентування ритмічних і мелодичних вершин. На межі артикуляційних і динамічних виразових засобів лежить прийом messa di voce – роздування звуку і його поступове згасання. Виконавський засіб messa di voce відображає естетику барокового звуковедення і підкреслює контраст мелодико-ритмічного розвитку різних голосів хору. Властивою для партесної музики є контрастна динаміка й особливе відчуття акустики приміщення, об’єм якого заповнюється просторовим розміщенням виконавців й спеціальними динамічними ефектами.
Науковою новизною дослідження є формулювання алгоритму вивчення й виконання партесного твору диригентом з урахуванням давніх праць й досвіду історично інформованих виконавців. Результати дослідження можуть бути використані у наукових та освітніх студіях партесної музики, барокового виконавства й музичної риторики, зокрема риторики в українській музиці XVII–XVIII століть. А сформована модель інтерпретації партесного твору відповідно аплікована у творчій діяльності сучасних хорових колективів та навчальній роботі студентів-диригентів.
