У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове розв’язання наукового завдання, яке полягає у тому, щоб з’ясувати особливості правового регулювання реалізації права на працю суддями, та спираючись на позитивний вітчизняний та зарубіжний досвід розробити низку пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вдосконалення норм загального та спеціального трудового законодавства у відповідній сфері.
Здійснено історико-правовий аналіз становлення та розвитку системи правового регулювання праці працівників суду взагалі та суддів, зокрема. Акцентовано увагу на тому, що найбільш активний розвиток законодавства про працю суддів розпочався після набуття Україною статусу незалежної держави. Саме в цей час приймається велика кількість законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, норми яких спрямовані на регулювання суспільних відносин у відповідній сфері.
Наголошено, що судді є суб’єктами трудового права, як і будь-які інші особи, які здійснюють трудову діяльність на підприємствах установах та організаціях. Зазначене обумовлено декількома чинниками: по-перше, судді, нарівні з іншими категоріями працівників наділені гарантіями реалізації права на працю, які передбачені Конституцією України, а також КЗпП України; по-друге, щоб стати суддею, особа повинна володіти трудовою правосуб’єктністю.
З’ясовано, що право на працю суддів – це невід’ємне гарантоване Конституцією України, а також положеннями загального та спеціального трудового законодавства, суб’єктивне право громадянина реалізувати свій трудовий потенціал у сфері справляння правосуддя. Однак при цьому повинна володіти спеціальною трудовою правосуб’єктністю, яка визначена у спеціальному законодавстві, яке регулює працю суддів.
Акцентовано увагу на тому, що особливості реалізації суддею права на працю пов’язані із регулюванням робочого часу, нормуванням праці та часу відпочинку цієї категорії суб’єктів трудового права, а також наявністю додаткових гарантій реалізації цього права в цілому, котрі не доступні працівникам інших державних та недержавних секторів.
Доведено, що в системі правового регулювання реалізації права на працю суддів ключове місце належить нормам трудової галузі права, адже саме за їх допомогою: по-перше, регулюються окремі аспекти трудової правосуб’єктності суддів; по-друге, визначаються базові засади здійснення трудової діяльності, як-то: робочий час, час відпочинку, а також основи соціального забезпечення досліджуваних суб’єктів трудового права. Відмічено, що поряд із нормами загального трудового законодавства, важливе місце належить нормам законодавства спеціального, яке регулює безпосередньо процес справляння правосуддя суддями.
Аргументовано, що наявність законодавчо встановлених вимог до кандидатів на посаду судді має важливе значення, адже: по-перше, формує той об’єктивний «поріг» без досягнення якого особа не може взагалі претендувати на посаду судді; по-друге, заздалегідь інформує кандидатів про необхідність виконання певних вимог з метою можливості приймати участь у процедурі відбору на посаду судді; по-третє, певним чином виключає дискримінаційну складову, адже наявність регламентованих законом умов протидіє свавіллю у процесі відбору кандидатів на посаду судді та висування до них необ’єктивних чи незаконних вимог.
Виокремлено низку особливостей процесу відбору та призначення на посаду судді, які не притаманні механізму призначення на роботу більшості інших категорій працівників, зокрема: загальна розгалуженість процесу відбору та призначення кандидатів на посаду судді, який включає в себе три великі етапи протягом яких перевіряється відповідність особи майбутній посаді та існування в неї необхідних для цього вмінь та знань; процес відбору та призначення судді – це діяльність цілої групи суб’єктів державної влади та суддівського самоврядування, кожен з яких має власний спектр завдань та повноважень у вказаному процесі; наявність законодавчо окреслених вимог до кандидатів на посаду судді, а також процедури їх перевірки; встановленому законодавством України механізмі первинного професійного навчання (спеціальної підготовки) кандидатів на посаду судді та перевірки отриманих ними в ході навчання знань та навичок; тощо.
Констатовано, що робочий час суддів доречно тлумачити у двох аспектах: широкому та вузькому. Відповідно до широкого – це нормативно-визначний період протягом якого суддя зобов’язаний виконувати покладені на нього законодавством повноваження із справляння правосуддя з метою забезпечення реалізації права кожної людини на справедливий та об’єктивний суд, а також отримання встановленої суддівської (грошової) винагороди. У вузькому розумінні робочий час суддів – це фізична величина, яка характеризує часовий проміжок протягом якого суддя здійснює покладені на нього законодавством завдання та функції.
