Дисертація складається з трьох розділів та стосується дослідження на монографічному рівні процесуального порядку розгляду і вирішення адміністративними судами України спорів, що виникають у сфері публічно-правових відносин.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертаційна робота є першим комплексним науковим дослідженням встановлених законодавством форм адміністративного судочинства, які застосовуються національними судами для розгляду і вирішення адміністративних справ.
У процесі дослідження виявлено, що такі правові категорії як адміністративно-процесуальна форма та форма адміністративного судочинства характеризуються багатоманітністю, а їх поняття та зміст у науковому середовищі тлумачаться по-різному. Водночас надано авторське визначення процесуальної форми в адміністративному судочинстві, під якою запропоновано розуміти установлений нормами КАС України процесуальний порядок або регламент діяльності адміністративних судів щодо розгляду і вирішення публічно-правових спорів з метою надання судового захисту правам, свободам та інтересам приватних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.
Визначено та унаочнено підстави та умови, за наявності яких адміністративний суд може розглядати адміністративну справу за кожною з форм адміністративного судочинства. При цьому доведено, що будь-яка адміністративна справа може бути розглянута в порядку спрощеного позовного провадження, за винятком тих справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження. Обґрунтовано, що КАС України наділяє суд широкою дискрецією на вибір форми адміністративного судочинства для розгляду адміністративних справ, обмежуючи це право суду винятково у тих справах, які в силу волі самого ж законодавця не можуть розглядатися в іншому порядку, окрім як за правилами загального позовного провадження.
Зауважено, що серед відповідних критеріїв немає такого, як пріоритет швидкого вирішення справи, хоча частиною другою статті 12 КАС України він виділяється як першочерговий для розгляду адміністративної справи у спрощеному позовному провадженні. Водночас це дає підстави стверджувати, що існує неузгодженість між вищезазначеними нормами Кодексу, оскільки положення частини третьої статті 257 фактично нівелюють сутнісний зміст частини другої статті 12, яка визначає мету (призначення) спрощеного позовного провадження як однієї з форм адміністративного судочинства. У зв’язку з цим запропоновано внести зміни до частини третьої статті 257 КАС України шляхом її доповнення таким додатковим критерієм як пріоритет швидкого вирішення справи.
Важливо, що у межах виконаної роботи отримано науково-теоретичні результати, які мають значення не лише для науки, але й для правотворчої та правозастосовної діяльності.
Зокрема, за результатами дисертаційного дослідження розроблено авторські процесуальні правила, які дають можливість обрати правильну форму адміністративного судочинства для розгляду кожної адміністративної справи між загальним або спрощеним позовним провадженням та між спрощеним позовним провадженням з викликом сторін у судове засідання або без виклику (у письмовому провадженні). Через свою чіткість та зрозумілість ці правила будуть корисними не лише для суддів та працівників апарату адміністративних судів, а й для осіб, які беруть участь в адміністративній справі.
Також, проведене дослідження показало необхідність усунути окремі прогалини та юридичні колізії, які мають місце у правовому регулюванні судового адміністративного процесу. З цією метою напрацьовано зміни до КАС України, які можуть удосконалити порядок здійснення адміністративного судочинства в Україні та оптимізувати судовий процес.
Заслуговує на увагу й авторська правова позиція, відповідно до якої адміністративну справу може бути розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження за ініціативою суду та його власним розсудом і що для цього не є обов'язковим клопотання позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження. Таке клопотання є одним з можливих способів вирішення питання про розгляд справи за цією формою адміністративного судочинства, відсутність якого, однак, не позбавляє суд права самостійно прийняти рішення про розгляд адміністративної справи в спрощеному порядку, враховуючи визначені законом підстави та умови.
У результаті виконаного дослідження також сформульовано низку інших висновків, пропозицій та рекомендацій, що покликані удосконалити норми процесуального права, зменшити кількість дискусійних законодавчих положень у сфері адміністративного судочинства, забезпечити єдність та сталість судової практики. Своєю чергою це сприятиме дотриманню принципу правової визначеності, як одного з ключових елементів верховенства права, підвищить ефективність здійснення правосуддя в адміністративних справах та посилить гарантії судового захисту тих осіб, чиї права, свободи та інтереси були порушені суб’єктами владних повноважень у публічних правовідносинах.
