Дисертацію присвячено питанням визначення особливостей та видів конфліктів у трудових відносинах, аналізу поняття, видів та принципів медіації як форми альтернативного вирішення індивідуальних трудових спорів, історичним передумовам виникнення медіації в зарубіжному та вітчизняному аспектах, місцю медіації в системі альтернативних способів вирішення індивідуальних трудових спорів, дослідженню зарубіжного досвіду застосування медіації, а також правових передумов запровадження медіації та шляхів її адаптації для врегулювання індивідуальних трудових спорів в Україні.
Так, у межах даного наукового дослідження детально були проаналізовані індивідуальні та колективні трудові спори, зокрема було надано тлумачення даним категоріям, визначені їх ознаки, а також види. Відтак, вважаємо, що індивідуальний трудовий спір варто розглядати як юридичне протиріччя, котре має місце між працівником (потенційним, дійсним чи колишнім) та роботодавцем з приводу укладення, виконання та розірвання трудового договору, дотримання норм трудового законодавства та вимог локальних нормативно-правових актів підприємства, установи чи організації. У свою чергу, колективний трудовий спір – це сукупність неврегульованих розбіжностей сторін колективних відносин з приводу встановлення і зміни соціально-економічних умов праці, ведення колективних переговорів, укладення, зміни і виконання колективних трудових договорів і колективних угод, а також розбіжності, що стосуються економічних, соціальних і культурних інтересів працівників, які виникли на різних рівнях між соціальними партнерами. Як індивідуальні, так і колективні трудові спори характеризуються особливим ознаками та класифікуються за диференційованими підходами. Запропоновано поділяти трудові спори за такими критеріями: 1) залежно від предмету (спори, які виникають з приводу застосування та реалізації законодавства про працю; спори, які виникають із самих підстав зміни умов праці; спори, що виникають з приводу компенсації моральної та матеріальної шкоди); 2) залежно від порядку вирішення спорів (ті, що вирішуються у судовому та позасудовому порядку); 3) залежно від рушійної сили виникнення трудового спору (трудові спори про права, трудові спори про інтереси); 4) за суб’єктами, що безпосередньо є учасниками конфліктних відносин (індивідуальні та колективні трудові спори).
Автором детально були проаналізовані альтернативні способи вирішення спорів. Зазначається, що правова категорія «альтернативний спосіб вирішення спору» не знайшла свого нормативного закріплення у межах національного законодавства. Дослідивши як національні, так і міжнародні підходи до аналізу даної категорії було запропоновано розуміти дані способи вирішення спору як позаюрисдикційні форми врегулювання юридичних конфліктів, що являють собою сукупність засобів за допомогою яких усуваються суперечності між сторонами, здійснюється розв’язання спору шляхом примирення із залученням третьої незалежної особи – посередника, відбувається мінімізація грошових та часових витрат, а також негативних наслідків для учасників конфлікту. Джерела альтернативних способів врегулювання спору були визначені як зовнішні форми закріплення правової норми, що надають останній об’єктивного виразу, а відтак і гнучкості її практичного застосування. Нормативні джерела було запропоновано класифікувати на національні та міжнародні.
Особлива увага в даній роботі була приділена медіації як альтернативній формі вирішення спорів. У межах процедури врегулювання індивідуальних трудових спорів медіацію запропоновано тлумачити як позасудову форму вирішення індивідуального трудового спору, при якому незалежна третя сторона (медіатор) допомагає конфліктуючим сторонам знайти консенсус шляхом гнучкої процедури – переговорів, що відбуваються за взаємної згоди сторін з урахуванням принципів добровільності, нейтральності, незалежності та неупередженості медіатора, самовизначення та рівності прав сторін. У межах даного дослідження було проведено порівняльний аналіз з іншими альтернативними способами вирішення спорів, зокрема з переговорами, арбітражем та третейським розглядом, а також визначено як медіація співвідноситься із врегулюванням спору за участю судді. Доведено, що хоча врегулювання спору за участю судді, яке часто в літературі називається «судовою медіацією» такою не являється і хоча медіація й врегулювання мають спільні риси, але це абсолютно різні процедури й ототожнювати або вважати врегулювання підвидом медіації недоцільно.
Медіація здійснюється із обов’язковим дотриманням принципів її проведення. Запропоновано запозичити досвід Республіки Польща і закріпити в чинному Законі України «Про медіацію» ще один принцип, а саме: «право медіатора на винагороду» тим самим наголосивши, що послуги медіатора – це послуги платного характеру, а медіатор як представник незалежної професії повинен бути впевнений в отриманні винагороди за сприяння конфліктуючим сторонам у пошуку консенсусу.
