У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання з’ясувати сутність та особливості правового регулювання недопущення дискримінації у сфері праці за ознакою статі як багатогранного явища правової дійсності.
Аргументовано, що правове регулювання недопущення дискримінації за ознакою статі полягає у правовому впорядкуванні трудових та тісно пов’язаних із ними відносин за допомогою юридичних засобів з метою досягнення паритету між представниками різної статі, недопущення проявів гендерно обумовленої дискримінації у реалізації кожною людиною та громадянином своїх трудових прав та можливостей.
Встановлено, що характерними правовими ознаками дискримінації у сфері праці є: 1) вона ґрунтується на дискримінаційних ознаках, які характеризують особу або певну групу осіб з погляду етнічного походження, стану здоров’я, приналежності до певної соціальної групи, громадянства тощо; 2) виявляється у вигляді встановлення будь-яких відмінностей, розрізнень, обмежень, винятків або заборон стосовно особи або групи осіб; 3) відмінності, розрізнення, обмеження, винятки або заборони мають необґрунтований, свавільний та упереджений характер, з огляду на що переслідують неправомірну мету, яка не має об’єктивного та розумного обґрунтування; 4) правовий наслідок дискримінаційного поводження зводиться до порушення передбачених Конституцією та законами України трудових прав та свобод або до обмеження у їх визнанні, реалізації чи користуванні усіма членами суспільства на засадах рівності; 5) тягне за собою юридичну відповідальність відповідно до положень чинного законодавства внаслідок вчинення стосовно особи або групи осіб дискримінаційного правопорушення.
Визначено, що дискримінація у сфері праці – це ситуація, за якої особа або група осіб, що неправомірно виділена за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров’я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов’язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов’язаними з характером роботи або умовами її виконання, зазнає будь-яких позбавлених свого об’єктивного та розумного обґрунтування відмінностей, розрізнень, обмежень, винятків або заборон у визнанні, користуванні або реалізації гарантованих Конституцією і законами України трудових прав та свобод на засадах рівності.
Охарактеризовано законодавчо закріплені форми дискримінації, які на практиці простежуються у трудових та тісно пов’язаних із ними відносинах. На підставі системного аналізу доктринальних джерел, законодавчих положень, судової практики, ґрунтовно розкрито сутнісний зміст форм дискримінації, які негативним чином позначаються на сфері праці та акцентовано увагу на необхідності недопущення їх виникнення.
Аргументовано, що принцип недопущення дискримінації є однією із ключових міжнародних засад у сфері праці, яка лежить в основі сучасного процесу реформування трудового законодавства та визначено місце означеного принципу в системі принципів трудового права. Наголошено, що зміст принципу недопущення дискримінації у сфері праці полягає у створенні та забезпеченні умов для рівного доступу людини і громадянина до трудових прав і свобод, рівної можливості для їх реалізації шляхом недопущення необґрунтованого відмінного ставлення за однією або декількома дискримінаційними ознаками.
Наголошено, що одну із вирішальних ролей у забезпеченні недопущення дискримінації у царині праці відіграють міжнародно-правові стандарти. Обґрунтовано, що міжнародно-правові стандарти забезпечення недопущення дискримінації у царині праці є своєрідним комплексом міжнародно-правових норм, приписів, які знайшли своє закріплення та зовнішнє вираження в міжнародно-правових актах (пактах, конвенціях, деклараціях тощо) в результаті діяльності міжнародних організацій, міжнародних відносин та співробітництва, відповідно до яких формується національне трудове законодавство у напрямку недопущення дискримінації у трудових та тісно пов’язаних із ними відносинах, встановлюється обов’язок держави щодо забезпечення їх практичної реалізації та до досягнення яких повинна прагнути кожна суверенна держава у своїй правовій діяльності.
