Перший розділ розглядає понятійний аналіз і юридичне визначення допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ), їхню класифікацію та правове регулювання. Авторка досліджує медикалізований та соціальний підходи у розумінні ДРТ в Україні, аргументуючи необхідність інтеграції обох для охоплення всіх аспектів цього складного явища. Підкреслюється, що хоча медикалізований підхід домінує в практиці, соціальний підхід надає важливе бачення правових, етичних, соціально-економічних та демографічних вимірів, що повинні враховуватися для всебічного регулювання.
Авторкою пропонується визначити «права на ДРТ» як законодавчо закріплені можливості фізичної особи або сім’ї вільно приймати рішення щодо обрання та застосовування медичних методів лікування безпліддя або медичних процедур і маніпуляцій щодо підготовки репродуктивних клітин та здійснення процесів запліднення і розвитку ембріонів з метою забезпечення вагітності та народження генетично або негенетично рідної дитини (дітей).
Авторка розглядає сім'ю як основного носія прав на використання ДРТ, акцентуючи на важливості сімейного середовища для виховання і розвитку дитини. Визначається необхідність розширення юридичної категорії "сім'я" для відображення сучасних реалій та забезпечення рівності у використанні репродуктивних технологій, включаючи партнерські та непартнерські сім'ї. Враховуються соціальні, демографічні та правові аспекти, які впливають на репродуктивні права і можливості різних типів сімейних структур. Запропоновано розширення юридичної категорії «сім’я» як носія прав на допоміжні репродуктивні технології, що є можливістю членів сім’ї вільно, безперешкодно та у випадках, передбачених законодавством, приймати рішення щодо обрання, застосовування медичних методів лікування безпліддя або медичних процедур та маніпуляцій, які спрямовані на забезпечення вагітності та народження як генетично рідної, так і генетично нерідної дитини (дітей) як за життя потенційних батьків, так і постмортально. А також виокремлено та охарактеризовано зміст спільних та відмінних ознак непартнерських та партнерських сімей.
Другий розділ присвячено детальному розгляду характеристик особистих немайнових прав на ДРТ. Аналізуючи два основних блоки ознак - загальні та особливі, авторка розкриває природу і сутність цих прав та їх важливість для фізичного та біологічного існування людини. Авторка також висуває пропозицію щодо удосконалення систематизації цих прав, виходячи з різноманітності суб'єктів, що їх здійснюють, та правових наслідків їх використання. Подальше дослідження спрямовано на класифікацію прав відповідно до різних критеріїв, таких як суб'єкти здійснення, правові наслідки, зміст та мета здійснення.
Аналізуючи норми права ЄС, деяких країн ЄС та України, авторка дійшла висновку, що право на батьківство та продовження роду має бути гарантоване без обмежень, а також підкреслюється рівність цього права для всіх осіб, незалежно від їх сімейного статусу. Комплекс особистих немайнових прав на ДРТ також належить всім фізичним особам без виключення, проте їхня реалізація залежить від кола обов’язкових умов, які регламентовані нормами національного права. Наявність сім’ї є однією з таких умов, особливості яких встановлюються нормами національного права відповідних країн ЄС та України.
У висновках робиться акцент на необхідності лібералізації механізмів реалізації особистих немайнових прав на ДРТ, щоб забезпечити рівний доступ до цих технологій для різних категорій суб'єктів. Також пропонуються погляд на зміст особистих немайнових прав на ДРТ в країнах ЄС та в Україні, шляхом виокремлення і характеристики їхніх складових.
У третьому розділі роботи авторка розглядає широкий спектр наукових думок щодо цивільно-правового захисту особистих немайнових прав у контексті ДРТ. Вчені визначають такі основні засоби захисту, як відшкодування шкоди, визнання правочину недійсним та примусове виконання обов'язку в натурі. Деталізовано описано типові засоби захисту, що включають відновлення стану до порушення, зміну, припинення правовідносин або примусове виконання в натурі.
Далі, авторка вказує на існуючі прогалини в українському законодавстві, такі як невизначеність ключових термінів, недостатня конкретика умов реалізації особистих прав, невизначений статус одностатевих союзів та епізодичність правового регулювання застосування сурогатного материнства.
На завершення авторка пропонує конкретні шляхи вдосконалення законодавства: від уточнення термінології до прийняття спеціалізованого законодавчого акту. Наголошується на необхідності закріплення правового статусу суб'єктів допоміжних репродуктивних технологій, створення типових договорів у цій сфері та забезпечення рівного доступу до допоміжних репродуктивних технологій для всіх категорій осіб. Окремо виділяється пропозиція про законодавче визнання можливості вибору статі дитини лише за наявності медичних показань.
