Сьогодні науково-історичний інтерес до розвитку спеціальної освіти викликаний не тільки актуальністю досліджень історичних явищ та факторів, пов’язаних із соціально-політичними та економічними потрясіннями, а й переважно пошуком та активізацією освітніх напрямів, ефективних методів та прийомів навчання, розвитку та виховання дітей з особливими потребами. Філософію сучасної освіти цікавить історія формування особистості як через самоосвіту, так і завдяки системі інституційних впливів на неї. Що стосується становлення локальних освітніх інституцій в Україні, то централізація влади диктувала й сформувала однакові тенденції освітніх процесів у всіх республіках колишнього Союзу, які характеризувалися тоталітаризмом, відсутністю наукового обґрунтування методів та спеціальних методик, ідеологією тиску та приниження дитини, відсутністю співпраці з батьками, копіюванням стандартних методів заохочення та покарання у виховних процесах школи. Тому звернення до ґрунтовного вивчення вітчизняного досвіду становлення та розвитку спеціальної освіти як одного з різновидів освіти дітей з особливими освітніми потребами, а до 2010 року – і основного для дітей з порушеннями в психофізичному розвитку, свідчить про прагнення дослідників знайти в минулому витоки провідних ідей сучасності, відшукати те нове, що раніше відкидалося як неможливе, поза межами реальності, навіть фантастичне.
Підкреслювали і підкреслюють актуальність цієї проблеми педагоги спеціальних закладів освіти, методисти, науковці. Тому важливо творчо використати вагомі надбання й практичний досвід вчених-педагогів задля
3
продоктування нових підходів в організації освітнього процесу в спеціальних закладах освіти.
У дисертації з метою зіставлення поглядів, ідей, концепцій, пропозицій на основі історичного аналізу представлено діалектику розуміння природи та причин різних порушень у дітей, а також соціально-психолого-педагогічних труднощів і надбудов, які виникли в результаті патологічної роботи їхньої центральної нервової системи (головного мозку). Європейські вчені відмовляються від орієнтації на природну патологію на користь поглядів та теорій постачання знань через навколишнє середовище.
У дисертації підкреслена просвітницька ідея світових учених, філософів, священників, педагогів, лікарів створювати компенсаторні функціональні системи розумних знаків, щоб навчати неповносправних дітей. Науковці докладали багато зусиль, щоб не тільки створювати нові системи знаків для навчання, а й зробити їх ефективним засобом інтелектуального розвитку дитини. У ході дослідження з’ясовано, що в епоху Просвітництва як експериментальні майданчики почали відкриватися невеличкі школи, що свідчить про відповідальність тогочасних вчених стосовно використання адекватних засобів та корекційних прийомів під час освітньо-виховного процесу. Педагоги не тільки викладали, але й приділяли увагу професійній підготовці, щоб навчити учнів виготовляти знаряддя для самостійного виживання. Ідеологія епохи Просвітництва сформувала нові поняття та дефініції, зокрема: моральне виховання, гуманні та охоронні режими для психічно хворих, послідовне лікування, конструктивна діяльність. У цей період в’язниці перетворювали на лікарні, божевільні – на окремі секції спеціальних інститутів.
Зважаючи на соціальну значущість допомоги особам із психічними порушеннями й вагомі досягнення у філософії медицини, психології та педагогіці, історія ставлення до особливих потреб людини згодом переміщується в площину становлення таких особистостей при церквах, лікарнях, приватних школах. Ідеї Е. Сегена, Ш. Мішеля, Дж. Локка, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Пінеля, В. Гаюї значно вплинули на створення таких закладів у нашій країні. Перший заклад для
4
дітей із психофізичними порушеннями було засновано в Києві (1904 р.) професором О. Сікорським (Лікувально-педагогічний інститут).
У дисертації розкрито сутність і взаємозв’язок державної освіти України з громадськими організаціями на початку ХХ століття, коли лікарські, благодійні, громадські організації тиснули на державні органи, змушуючи відкривати нові державні заклади для «дефективних» дітей і навчати їх.
Виявлено світові та вітчизняні тенденції допомоги таким учням: до медичної моделі додалася та почала домінувати нова теорія – нормалізації (корекції). Здебільшого ці ідеї реалізовували медики-психіатри, інтенсивно досліджуючи патологію нервової системи. Усе частіше в наукових розробках наголошувалося на зв’язку патології головного мозку з психічними розладами. В Україні порушувалося питання про важливість не тільки лікування таких хворих, але і їх навчання і виховання в спеціальних школах. З’явилися дефініції «виховна система соціального виховання», «особливий виховний підхід», «дефективна дитина», «морально-неповноцінна дитина», що говорить про тенденцію становлення «дефективного» дитинства. Тому методом критичного аналізу встановлено, що згідно з установками урядовців у цей період учні з особливими освітніми потребами розумілися як окрема категорія людей.
