Міняйло Д.Г. Забезпечення та захист прав осіб з інвалідністю за договором перевезення пасажира. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». – Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2023.
Концепт сучасного приватного права ґрунтується на визнанні прав і свобод людини, забезпеченні їх здійснення та захисту в усіх сферах людського буття. Однією з його основоположних засад є принцип рівності та недискримінації, яка наразі змістовно наповнюється положеннями рівності прав і свобод людини, а також рівних можливостей їх здійснення. У сфері забезпечення прав осіб з інвалідністю ця засада трансформувалася в концепцію інклюзії, яка ґрунтується на соціальній моделі інвалідності і передбачає підтримку особи з інвалідністю, її задіяння у всі сфери людського буття, а в транспортній сфері конкретизувалася в парадигму безбар’єрності та доступності транспортної послуги для таких пасажирів. Нажаль, її впровадження в акти транспортного законодавства відбувається повільно, здебільшого під впливом євроінтеграційних процесів та адаптації національного транспортного законодавства до законодавства ЄС у сфері діяльності транспорту та захисту прав пасажирів на різних видах транспорту, притому, здебільшого, вибірково. Це погіршилося з війною РФ проти України.
Апріорі, перевезення пасажирів різними видами транспорту є одним із способів здійснення людиною права на свободу пересування. Ці перевезення вчиняються на підставі договору перевезення пасажира та обов’язку держави як складової її соціальної політики. Оскільки перевізниками є підприємці і держава не завжди виконує свої зобов’язання, то правове становище пасажира як слабкої сторони такого договору, потребує деталізації нормативного його забезпечення як рівного учасника цивільних відносин, хоча б на рівні гарантованих місць для таких пасажирів. Проблема правового становища пасажира з інклюзивністю полягає у тому, що потреба забезпечення їх прав та можливостей їх здійсненні конфліктує з правами інших пасажирів. Принаймні, відмова від вказівки пріоритетних місць для них є вкрай нерозумною. В Національній стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року, схваленої Розпорядженням КМУ від 14.04.2021 р. № 366-р., хоч і було сформульовано принципи безбар’єрності та доступності, проте, упущено забезпечення доступності транспортної інфраструктури, інформації про специфіку такої транспортної послуги та надавану допомогу у її здійсненні; доступності пріоритетності для осіб з іклюзивністю (не лише з вадами руху, зору та слуху), а не лише маломобільної групи населення. Позитивізм, що притаманний національній правовій системі, в визначенні та забезпеченні охорони прав пасажирів з інвалідністю потребує не лише визнання їх прав, але й їх нормативного закріплення на рівні елементів механізму їх правового регулювання, балансування з публічними способами та засобами закріплення гарантій здійснення прав, їх охорони та захисту. Наразі суб’єктивні права пасажирів з інвалідністю та обмеженою рухливістю за транспортним законодавством України є специфічними на різних видах транспорту та містить лакуни і невідповідність з відповідним правом ЄС та верховенством права. Ці права є декларативними і навіть популістськими та не забезпечені гарантіями їх здійснення. Вибіркове їх забезпечення обов’язками перевізника не передбачає для нього дієвих негативних наслідків, зокрема щодо невиконання чи неналежного виконання своїх ліцензійних зобов’язань, про що свідчать численні конфлікти при їх інтерпретації представниками таких перевізників. Охорона та захист прав інклюзивних пасажирів, попри визначення їх правового статусу на загальному рівні (на основі принципів рівності та недискримінації, закріплених Конституцією України та міжнародними актами), орієнтований на обмеження, деталізовані чинним транспортним законодавством, яке ж вкрай анахронічним. Тож чи не єдиним способом захисту прав пасажирів з інвалідністю та обмеженою рухливістю є компенсація моральної шкоди на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» і виключно з питань, не врегульованих актами транспортного законодавства,що є оціночною категорією та свавільно визначається судом.
Такий стан забезпечення та захисту прав пасажирів з інвалідністю та обмеженою рухливістю провокує латентних їх цих правопорушень, а судова практика обмежується задоволенням вимог про відшкодування моральної шкоди у випадку відмови у перевезенні пільгової категорії пасажирів. Тож існує об’єктивна потреба формування наукових підходів до вирішення цих питань на різних видах транспорту.
У дисертації розроблено нові теоретичні положення до вирішення питань забезпечення та захисту прав пасажирів з інвалідністю за договором перевезення та внесено пропозиції з удосконалення чинного законодавства України.
В результаті проведеного дослідження сформульовані окремі , на наш погляд, положення наукової новизни та практичних рекомендацій...
