У сучасній науковій парадигмі увагу дослідників все частіше привертають церковно-релігійні теми. Такий інтерес зумовлений теперішнім станом українського православ’я, яке залишається розділеним на Православну церкву України та Українську православну церкву в єдності з Московським патріархатом. У міжвоєнний період Російська православна церква намагалася встановити контроль і вплив на долю православ’я Польщі.
У дисертації досліджено правовий статус Православної церкви в Польщі (ПЦП) у 1921–1939 рр. У міжвоєнній Польщі православ’я було другою за величиною конфесією після Римсько-католицької церкви (РКЦ). З’ясовано, що ПЦП на початку 1920-х рр. залишалася підвладною Російській православній церкві, а серед духовенства панували проросійські настрої. Це не задовольняло польську владу, яка намагалася підпорядкувати собі цю церкву. Не існувало жодних правових актів, які б регулювали ставлення польської влади до Православної церкви. Деякі положення щодо релігії та церкви були закріплені в Конституції Польщі 1921 р. Правовим актом, який регулював внутрішнє становище ПЦП впродовж багатьох років, були «Тимчасові правила про відношення уряду до Православної церкви у Польщі». Та все ж Російський патріархат продовжував пред’являти свої права на православ’я в Польщі. Вирішальним актом, який перервав канонічний зв’язок ПЦП з Російським патріархатом, став «Патріарший і Синодально-канонічний Томос Вселенської Константинопольської патріархії від 13 листопада 1924 р. про визнання Православної церкви в Польщі церквою автокефальною». Остаточним актом, який врегулював правовий статус церкви, став Декрет Президента Польської держави від 18 листопада 1938 р. «Про відношення держави до Польської автокефальної православної церкви». Ним вводилася офіційна назва «Польська автокефальна православна церква», що підкреслювала б національну належність цієї церкви до Польської держави, відмежовуючи її від православних церков в інших країнах.
Значне місце в дисертації займає аналіз діяльності Української парламентської репрезентації Волині (УПРВ) щодо захисту православних волинян та боротьби за українізацію церкви. Від кінця 20-х – початку 30-х рр. на захист інтересів церкви активно стали українські посли і сенатори. Вони з трибун сейму і сенату домагалися задоволення потреб українського православного населення. З ініціативи УПРВ було створено Волинське українське об’єднання (ВУО), яке у своїй діяльності на чільне місце висунуло проблеми українізації православ’я. Українським послам належала ідея створення товариства імені митрополита Петра Могили, що висувало вимоги втілення до церковного устрою засад соборності та надання АПЦП українського національного характеру. Діяльність УПРВ стала рушійною силою, яка згуртовувала православне суспільство в боротьбі за розбудову національної церкви. У першій половині 30-х років український церковний рух мав значні здобутки: українцям вдалося закласти основи власної ієрархії, українізувати богослужіння в багатьох парафіях Волинської єпархії, створити й відновити церковно-громадські інституції.
Окремо виділено проблему майнового стану Православної церкви в міжвоєнній Польщі та намагання уряду підпорядкувати православ’я шляхом парцеляції церковних земель. Проаналізовано політику асиміляції, яку проводила польська влада. Полонізацію спіткав опір зі сторони православного населення, яке вбачало в такій політиці замах на свої церковні традиції і намагання підпорядкувати Православну церкву католицькій Польщі. Спроби полонізувати православ’я стали активним чинником у розвитку національно-релігійної свідомості православних українців.
Значну увагу приділено ревіндикаційній акції Римсько-католицького костелу. З цією метою нищили, замикали або передавали католикам православні храми. Передавання святинь РКЦ далеко не завжди відбувалася згідно з дійсними потребами католицького населення і не завжди законним шляхом. Православне населення Волині всіма силами боронило свої церкви, шукаючи допомоги православної ієрархії та державної влади. Проте церковна влада могла лише протестувати, а польський уряд не був зацікавлений у збереженні великої кількості православних храмів, тому практично толерував це явище. Лише на початку 30-х років польський уряд активізувався в обороні православних святинь.
Детально проаналізовано неоунійну акцію, яка стала одним з інструментів навернення православних до католицизму шляхом створення нового обряду. Прихильність незначної частини населення до неоунії супроводжувалася недовірою парафіян до ієрархії та проросійського духовенства, яке недбало ставилися до своїх душпастирських обов’язків, втрачаючи авторитет духовного лідера.
Отже, православ’я в міжвоєнній Польщі постійно відчувало асиміляційні замахи. Найбільш яскраво це проявилося в реалізації на користь католицизму неоунійної та ревіндикаційної акцій. Обидві ці акції спрямовували на приниження православ’я, пониження його релігійної цінності, відбирання церков та вірних.
