Спірідонов М. Ю. Демократія як соціокультурний феномен: загальне та особливе – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю «033 – Філософія». – Київський національний університет будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України, Київ, 2024.
За результатами дослідження демократії крізь призму соціокультурних реалій концептуалізовано положення, відповідно до якого незнання специфіки соціокультурного середовища чи з різних причин неврахування, ігнорування соціокультурного контексту демократичного процесу прирікає такий процес на наслідки, які є далекими від очікуваних, а інколи й категорично несумісними з ними. Це призводить до ситуації подвійного негативізму: з одного боку, зазнає невдачі конкретно-історичний процес демократизації, з іншого боку, дискредитується ідея демократії в трансчасовому вимірі, девальвується її реноме як дієвого інструмента оптимізації всіх сфер суспільної життєдіяльності.
Обґрунтовано причинно-наслідковий зв’язок, згідно з яким досягнення функціональної дієвості демократії передбачає її онтологічний статус невід’ємної складової, атрибута і навіть імперативу культури світоглядної, бо лише в такому разі забезпечується автоматизм дії демократичних норм і процедур на рівні повсякденної спонтанності, латентності, автоматизмів і стереотипів життєдіяльності.
Здійснено змістовне і критеріальне розмежування соціокультурної дійсності на локальні соціокультурні явища і фактори (йдеться про просторовий і здебільшого етнонаціональний формат соціокультурної онтології) та глобальні соціокультурні тенденції, які виокремлюються за часовою, темпоральною, епохальною ознакою – тобто фактично визначають соціокультурну специфіку епохи.
Виявлено значущість такої унікальної функції демократичного процесу, як обмеження влади: саме в цій функції втілюється унікальна специфіка демократії, позаяк будь-який інший тип управління діє за принципом експансії – його метою є сама влада, влада як така, а не обмеження влади.
Концептуалізовано висновок із приводу того, що своєчасне й ефективне реагування на недоліки й зловживання є виразним концептуальним критерієм і своєрідним лакмусовим папірцем, засобом якого можна здійснювати коректне розмежування соціумів за ознакою їх відповідності канонам демократії.
Уточнено аргументаційний вердикт, згідно з яким основною перевагою реалізації моделі партиципаторної демократії є високий рівень легітимності тих рішень, що приймаються за умови її застосування. Широка політична участь постає підставою легітимності як окремих рішень, так і державних інститутів у цілому.
Обґрунтовано висновок про доцільність семантичного і функціонального позиціонування демократії не як кінцевого стану, а як перманентного процесу, в межах якого практично всі недоліки демократії в принципі підлягають коригуванню за умов їх своєчасного виявлення й кваліфікованого, по-громадянськи відповідального реагування на них. На відміну від інших форм правління і суспільно-політичних процесів, демократія спроможна вдосконалювати себе й ефективно розв’язувати свої проблеми за рахунок власних, іманентно притаманних процедур і механізмів.
Доведено значущість адекватного розуміння демократії і явищ демократичної етиології, а саме: якщо з приводу феномена демократії створити неадекватне, тенденційне, демагогічне, популістське і т. п. враження, то індивідуальні й колективні зусилля будуть каналізовані за хибними й контрпродуктивними напрямами, які не мають нічого спільного зі справжніми проблемами, а відтак не можуть у принципі слугувати засобом досягнення мети розв’язання справжніх проблем як самої демократії, так і проблем суспільства, детермінованих недоліками прикладного застосування теоретичних засновків демократії;
Аргументаційно та ілюстративно увиразнено тезу, згідно з якою перспективи динамічного поступу демократії перебувають в істотній залежності від фактору демократичної культури як культивування демократичних принципів, цінностей, норм сприйняття реалій суспільної дійсності. На відміну від демократизму зовнішнього, який є формальним, формалізованим, декларативним, наративним, маніфестованим, пропагандивним, меморандумним тощо, демократизм внутрішній є іманентним, автентичним, успадкованим і засвоєним на рівні соціокультурних стереотипів світосприйняття й автоматизмів дій.
