У дисертаційній роботі досліджено історіографію та джерельну базу
вивчення рашизму, теоретико-методологічні засади висвітлення його
сутності та змісту, основні теоретичні підходи щодо визначення рашизму як
ідеологічної доктрини. Процес накопичення джерельної бази з питань
осмислення рашизму в контексті російсько-української війни запропоновано
розділити на три етапи: І етап: 2008 р. – початок 2014 р. (війна РФ проти
Грузії та підготовка РФ до війни з Україною); ІІ етап: березень 2014 р. –
23.02.2022 (збройна агресія РФ проти України); ІІІ етап: після 24.02.2022 р.
(широкомасштабна збройна агресія РФ проти України). Доведено тенденцію
невпинного урізноманітнення розробок з питань рашизму, серед яких чільне
місце посідають наукові праці (монографії, статті), а також нормативноправові документи Української держави з цього питання.
Здійснено компаративне співставлення основних політичних
характеристик фашистської Італії, націонал-соціалістської Німеччини та
рашистської РФ. На цій основі доведено ідейну близкість панівних ідеологій
цих країн, що дає підстави кваліфікувати рашизм як новий етап розвитку
людиноненависницьких тоталітарних ідеологій ХХ ст., доповнених новими
змістовними акцентами. При цьому враховано тоталітарну практику СРСР
(сталінізм), яка стала надзвичайно впливовим джерелом формування
рашизму в сучасній Росії. Визначено сукупність вербальних символів
(понятійно-категоріальних одиниць), що дозволяють системно пояснити
сутність рашизму в політичних реаліях сьогодення.
Розкрито основні теоретичні підходи щодо визначення феномену
рашизму як ідеологічної доктрини, запропоновані українськими науковцями.
Вказано на ненависть, жорстокість й насилля як невід’ємні складники
російського характеру, які в умовах путінського авторитаризму
компліментарно інтегрувались у рашистську теорію та практику.
Акцентовано увагу на діяльності законодавчого органу України у
контексті артикулювання державної позиції щодо рашизму. З цією метою
проаналізовано Заяву Верховної Ради України від 02.05.2023 р., у якій
розкрито сутність рашизму та вказано на його характерні ознаки й наслідки.
Досліджено пострадянський період розвитку РФ (1991-2024 рр.) як
етап цілеспрямованої реставрації мілітарної ідеології. Доведено, що така
реставрація є органічною властивістю еволюції російської політичної
системи (держави), сутність якої суперечить мирним умовам суспільнополітичного розвитку. Розкрито основні положення російських воєнних
доктрин 1993, 2000, 2010 та 2014 років. Визначено основні моменти розвитку
базових доктринальних положень, що реалізуються російським
керівництвом. До них належать: посилення інформаційно-психологічних
провокацій з боку Кремля щодо невпинної ескалації викликів і загроз,
спрямованих проти РФ з боку держав Заходу; віднесення пострадянського
геополітичного простору до зони національних інтересів РФ, реалізація яких
передбачає застосування воєнних інструментів; радикальне посилення уваги
Кремля до воєнної сфери, свідченнями чого стали кількісне збільшення
силових структур РФ, розгортання нових органів воєнного управління
(включно зі створенням нових округів), всебічне забезпечення воєнних
потреб (людських, матеріальних, фінансових, логістичних); розширення зон
застосування російських збройних сил за межами національних кордонів, що
дозволяє розглядати територію будь-якої держави, а також океанські й
морські акваторії як потенційні театри військових дій за участю російських
збройних сил; готовність до превентивного застосування ядерної зброї у
випадку виникнення загроз існуванню РФ. Ці та інші доктринальні
положення націлені на відновлення воєнного-силового потенціалу РФ, що (як
у цьому переконане російське керівництво) дозволить їй відновити
геостратегічні позиції й стати одним із «полюсів сили» поліцентричного
світу.
Досліджено війни (воєнні конфлікти), часів правління В. Путіна, а
саме: другу російсько-чеченську війну 1999-2009 рр., російсько-грузинську
війну 2008 р., російсько-українську війну, започатковану у 2014 р., військову
інтервенцію РФ у Сирії, здійснену у 2015 р., низку військових конфліктів на
Африканському континенті, учасниками яких стали російські збройні сили та
приватні військові компанії (Судан, Центрально-Африканська Республіка,
Лівія, Буркіна-Фасо, Нігер, інші держави). Крім того, РФ, пропонуючи себе в
якості миротворця, брала участь у вірмено-азербайджанському конфлікті
2022 р., який закінчився поразкою Вірменії попри її членство в
контрольованій Москвою Організації Договору про колективну безпеку.
Наголошено, що за цілями, масштабом, інтенсивністю бойових дій російськоукраїнська війна перевищує інші військові конфлікти за участю РФ. Значні
втрати в Україні обмежили амбіції Росії щодо нападу на інші країни, зокрема
держави НАТО.
