Дисертаційну роботу присвячено визначенню сутності та розкриттю особливостей адміністративно-правового забезпечення міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури та спорту, а також розробленню теоретичних і практичних пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вдосконалення адміністративного законодавства у відповідній сфері.
Під міжнародним співробітництвом у сфері фізичної культури та спорту запропоновано розуміти регламентовану нормами національного та міжнародного законодавства спільну, широку за обсягами та завданнями, цілеспрямовану, транснаціональну діяльність двох та більше суб’єктів, яка організовується та здійснюється з приводу розвитку фізичної культури та спорту. Виокремлено особливості міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури та спорту, які полягають у наступному: по-перше, особливому предметі виникнення правовідносин – фізичної культури та спорту; по-друге, є категоріями, які входять до переліку об’єктів державного інтересу; по-третє, обов’язковою стороною такого співробітництва є держава в особі її уповноважених органів та їх посадових осіб; по-четверте, відрізняється унікальним переліком правових засад реалізації.
Наголошено на тому, що завдання міжнародного співробітництва – це своєрідні мікроцілі, на досягнення яких спрямовано процес реалізації вказаної діяльності, а саме: 1) розвиток національної сфери фізичної культури та спорту України; 2) підняття міжнародного іміджу української держави; 3) популяризація фізичної культури та спорту в Україні та світі; 4) освоєння нових напрямів фізичної культури та спорту; 5) розвиток соціально-трудової сфери та створення нових робочих місць.
Виділено наступне коло суб’єктів забезпечення міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури та спорту, а також специфіку їх компетенції: 1) Верховна Рада України – орган законодавчої влади який: а) забезпечує видання законів, якими регламентовано функціонування сфери фізичної культури та спорту, а також особливості здійснення співробітництва у даному напрямку; б) затверджує державний бюджет та розподіляє його, тим самим формуючи фінансове підґрунтя для функціонування досліджуваної сфери суспільного життя; в) ратифікує міжнародні акти в сфері фізичної культури та спорту 2) Кабінет Міністрів України – вищий орган виконавчої влади, на який покладаються повноваження щодо реалізації вимог та положень законів України, а також формування та реалізація державної політики, в тому числі й у сфері фізичної культури та спорту. Крім того, Кабінет Міністрів України є керівною ланкою в системі органів виконавчої влади, що дає йому право створювати та ліквідувати державні відомства, установи та організації, а також створювати нормативне підґрунтя для їх роботи; 3) Міністерство молоді та спорту України – основний суб’єкт міжнародного співробітництва, до компетенції якого входить: а) безпосередньо укладення угоди із аналогічними органами виконавчої влади інших держав з питань міжнародної співпраці у сфері фізичної культури та спорту; б) імплементувати в сферу фізичної культури та спорту міжнародні стандарти та зарубіжний досвід; в) реалізація державної політики у сфері фізичної культури та спорту; 4) Національна лабораторія антидопінгового контролю, котра відповідає за забезпечення доброчесності та позитивного іміджу національного спорту і спортсменів, а також за взаємодію із міжнародними організаціями з питань протидії використання допінгу.
Аргументовано, що функції забезпечення міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури та спорту являють собою визначені нормами чинного законодавства напрями практичної діяльності спеціально уповноважених суб’єктів, які націлено на вирішення ключових завдань такого співробітництва, а також організацію та створення умов його ефективного здійснення. Аргументовано, що до відповідних функцій найбільш доцільно віднести наступні: інтеграційну, еволюційну, трансформаційну, виховну, організаційну та оціночну.
Доведено, що адміністративно-правові форми забезпечення міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури та спорту – це визначені та урегульовані нормами адміністративного законодавства зовнішні, практичні моделі правореалізаційної діяльності уповноважених суб’єктів публічного управління, яка спрямована на створення правових, організаційних, економічних та інших умов щодо ефективного та якісного функціонування відповідного співробітництва. До відповідних форм запропоновано віднести наступні: підзаконну нормотворчість, матеріально-технічне забезпечення, координацію, вчинення юридично (адміністративно) значущих дій, фінансування заходів забезпечення міжнародного співробітництва.
