Дослідження у сфері музикознавства ХХІ століття зосереджені на комплексному осмисленні феноменів мистецтва крізь призму сучасних тенденцій та історичних контекстів. Особливу увагу привертають дослідницькі напрями, що інтегрують практичний (зокрема виконавський) і теоретичний аспекти для фактичного опанування того чи того феномену, явища, складових творчості, у тому числі такі, що спрямовані на переосмислення усталених концептів.
Еволюція вокального стилю Вольфганга Амадея Моцарта являє з собою одну з цікавих та ключових проблем музикознавства, адже її вивчення дозволяє розкрити багатогранність художніх процесів XVIII століття та зрозуміти механізми естетичних і технічних змін, що визначили розвиток вокального мистецтва тієї доби. Вокальна творчість Моцарта, яка поєднує традиції барокового стилю, зокрема феномен кастратів, та інновації класицизму, посідає унікальне місце у світовій музичній культурі. Її стильове та технічне багатство відкриває широкі перспективи для дослідження процесів естетичної взаємодії різних історичних епох, а також суттєвих трансформацій, які відбувалися ще при житті композитора.
Дослідження концертних арій дозволяє виявити не лише вплив барокових традицій на композиторський стиль, але й новаторські підходи Моцарта до композиції вокальних партій, які визначили естетику класицизму. Особливого значення набуває аналіз біографічного та соціокультурного контексту вокальної творчості Моцарта, який дозволяє простежити персоніфікацію його художніх і технічних рішень у співпраці з конкретними виконавцями XVIII століття. Вивчення адресатів концертних арій, їхніх виконавських можливостей, а також обставин створення творів у контексті взаємодії композитора з тогочасними музичними практиками відкриває нові аспекти розуміння формування його вокального стилю. Персоніфікація вокальних партій у творчості Моцарта свідчить про глибокий зв’язок між композиторським задумом та виконавською інтерпретацією, що забезпечує інтеграцію естетичних і технічних інновацій у межах класицистичного канону. Такий підхід не лише розкриває еволюцію вокального мистецтва у творчості Моцарта, а й створює підґрунтя для осмислення сучасних виконавських стратегій у контексті історичної спадщини. У дослідженні розглянуто фактори формування індивідуальності Вольфґанґа Амадея Моцарта, як багатогранний процес, що інтегрує освітні, соціокультурні та жанрові чинники та впливає на уособлення стилю композитора.
У контексті розвитку вокального стилю суттєвим визначена також соціальна незалежність Моцарта, зокрема відмова від статусу придворного музиканта, що, власне, й відкрило простір для експериментів і звернення до ширшої аудиторії.
У роботі розглянуто пісенну творчість Вольфґанґа Амадея Моцарта, яка посідає визначне місце у контексті становлення вокальної музики XVIII століття, адже вона стала важливим інструментом для формування емоційно-психологічної глибини персонажів і розвитку драматургії у музичному мистецтві, а також передумовою для кристалізації жанра концертної арії.
Відзначається також наявність інноваційних підходів до структури пісенних форм, що відображають перші ознаки формування розширеної драматургії, котрі згодом знайшли своє вираження у більш складних вокальних жанрах, таких як концертна арія.
Дослідження індивідуальних особливостей виконавців вокальних партій у творах В. А. Моцарта висвітлює концептуальний підхід композитора до створення вокальних партій, який ґрунтується на інтеграції специфічних вокальних якостей кожного співця. Через аналіз шести видатних виконавців, зокрема трьох кастратів (Джованні Манцуолі, Вінченцо дель Пратто, Домініко Бедіні) та трьох жінок (Доротеа Буссані, Луїза Вільнев, Марія Маркетті-Фантоцци), які виконували ролі у п’яти операх Моцарта, було виявлено, як композитор адаптував свої твори до вокальних можливостей кожного з них.
Аналіз концертних арій і сцен В. А. Моцарта розкриває еволюцію вокального стилю композитора, який використував цей жанр для підсилення психологізму героїв, зокрема кастратів і колоратурних сопрано. Розглянуто, що еволюція цього стилю відображає два етапи: на ранньому етапі Моцарт ще дотримується традицій барокової опери, зокрема використання сольних каденцій для демонстрації виконавських можливостей. Проте згодом він відмовляється від каденцій, створюючи більш структуровані й завершені вокальні партії.
Таким чином, дослідження вокальної практики Моцарта відкриває нові перспективи для вивчення взаємодії вокальних технік і їх еволюції в контексті музичного естетизму XVIII століття, зокрема в аспекті інтеграції технічних та естетичних засад у формуванні цілісної картини вокальної практики
