Матеріалом для дослідження були результати обстеження та лікування 314 пацієнтів (180 - основна, 120 - контрольна група), яким проводилось оперативне лікування; 14 пацієнтам проведено консервативне лікування) з переломами проксимального епіметафізу великогомілкової кістки. Переломи проксимального епіметафізу великогомілкової кістки найбільш часто зустрічалися в осіб працездатного віку від 21 до 60 років. У віці від 21 до 50 років дані пошкодження превалюють у чоловіків, а після 60 років - у пацієнтів жіночої статі. Значна кількість - 104 (33,1 %) пацієнтів отримали переломи при падінні на рівній поверхні або на сходинках, серед яких превалювали жінки - 62 (71,3 %), середній вік яких складав 56 років, однак суттєву частку (41,1 %) займають пошкодження при ДТП, що вказує на високу енергетичність механічного фактору при даних переломах. Ізольовані переломи внутрішнього виростка спостерігалися в 42 (13,4 %) пацієнтів, зовнішнього - 179 (57,0 %), обох виростків 93 (29,6 %). найбільш часто серед переломів ПЕМВГК зустрічаються переломи типу ВII (24,2 %), СII-III (37,5 %) за класифікацією AO/ASIF, що вказує на досить велику частину високоенергетичних переломів. Проведене біомеханічне дослідження дозволило уточнити механічні характеристики проксимального епіметафізу великогомілкової кістки та оптимізувати технічні характеристики фіксуючих конструкцій, що дало змогу запропонувати конструкцію апарата зовнішньої фіксації та зустрічно-компресуючий гвинт. На підставі клініко-інструментальних досліджень була розроблена класифікація внутрішньосуглобових переломів проксимального епіметафізу великогомілкової кістки, артроскопічно-контрольований остеосинтез (термін, що вказує на використання артроскопічної техніки та застосування різноманітних способів фіксації в залежності від типу перелому), розроблено систему відновлювального лікування. Найбільш важкими ушкодженнями є переломи типу ВII-III, СI-III, які відносяться до високоенергетичних ушкоджень. При таких ушкодженнях абсолютним показанням для оперативного лікування є використання розробленого артроскопічно-контрольованого остеосинтезу та комбінованого остеосинтезу, який полягає у відновленні конгруентності суглобової поверхні і фіксації відламків, які її утворюють, малоінвазивними конструкціями (частіше гвинтами). Додаткова стабілізація здійснюється за допомогою апарата зовнішньої фіксації. На підставі індивідуального підходу при лікуванні пацієнтів даної категорії, що базується на визначених показаннях при виборі способу фіксації при кожному типі перелому, передопераційному плануванні, впровадженню артроскопічно-контрольованого та комбінованого способу оперативного лікування пацієнтів з переломами проксимального епіметафізу великогомілкової кістки дозволив отримати при переломах типу ВI відмінний результат у 51,3 % пацієнтів, добрий - у 43,6 %, задовільний - у 5,1 %; при ВII - 54,5 %, 38,2 %, 7,3 %; ВIII - 46,9 %, 40,6 %, 12,5 %; СI - 50,0 %, 38,9 %, 11,1 %; СII - 51,8 %, 33,9 %, 14,3 %; при СIII відмінний результат отримали у 46,8 % пацієнтів, добрий - у 32,3 %, задовільний - у 16,1 %; незадовільний - у 4,8 %. Незадовільні результати лікування у пацієнтів з переломами типу СIII зумовлені ступенем важкості пошкодження кісткової, хрящової та м'якотканинних структур колінного суглоба.
