Жуковський Д. О. Морфогенез, функція та способи адаптації артифіціального сечового міхура (експериментальне дослідження)

Дисертація присвячена експериментальному обґрунтуванню принципової стратегії в способах адаптації артифіціального сечового міхура (АСМ) на підставі вивчення морфогенезу та функції необладера під впливом нових хімічних сполук, які мають поєднаний антихолінестеразний, енерготропний та антигіпоксичний ефекти. В експерименті показано, що морфологічні зміни у стінці тонкокишкового трансплантата відбуваються протягом кількох місяців та приводять до наближення гістологічної структури шарів стінки неоцисту до будови аутотопічного сечового міхура (СМ). Результати цистотонометрії свідчать, що залежно від терміну дослідження та використаної експериментальної сполуки МЦЄ становить від 70 до 150 см3, а МДТ – 7,36–38,25 мм вод. ст. Описані зміни супроводжувалися зменшенням вмісту аденілових нуклеотидів, що можна вважати проявом дисбалансу в системі АТФ-АДФ-АМФ, як наслідок ішемії тканини та вичерпання резервів макроергів, які використовуються для забезпечення контрактильної активності неоциста. Проконтриктивні властивості мають феніл 2,2-диметилгідразинкарбоксилат (ФДГК) та N’-(4-(диметиламіно)бензиліден) бензгідразид (ДББ), які в концентрації 10-3 М збільшують скоротливу активність на (53±5) і (54±4) % відповідно, амплітуду скорочень – на (59±12) і (49±14) %, частоту скорочень – на (48±6) і (31±5) % відповідно. Спазмолітичні властивості з тропністю до клубової кишки можна виділити у двох субстанцій: феніл 2,2-диметилгідразинкарбоксилат (ФДГК) і 3-(диметиламіно)-N’-(4-(диметиламіно) бензиліден) бензгідразид (ДДББ), що знижують гіпертонус на (50±4) та (40±3) % відповідно. Максимальна цистотонометрична ємність становила від 70 до 150 см3, а максимальний детрузорний тиск – від 10 до 52 см вод. ст. Максимальна детрузорна ємність була на рівні (12012) см3, а максимальний детрузорний тиск сягав (38,252,14) мм вод. ст. Розроблені теоретичні основи в експерименті можливого фармакологічного впливу на формування необладера, що ґрунтуються на врахуванні стадії його адаптації, функціонального стану м’язів, епітелію й особливостей впливу оригінальних хімічних сполук, застосованих для корекції контрактильної функції. Рекомендовано продовжити розробку хімічних сполук для можливого впровадження в клінічну практику результатів подальших доклінічних досліджень профілю їхньої безпеки.