Процеси євроінтеграції, адаптації вітчизняного законодавства до законодавчої бази ЄС вимагають якісного правового регулювання та досконалого законодавства, осмислення проблем, пов’язаних із правовими обмеженнями, і формування основних положень їхньої наукової концепції, яка б відповідала умовам, що склалися в суспільстві, та була спрямована на підвищення ефективності правової системи. У дисертації вирішено наукове завдання, основна мета якого встановлення і використання обмежень у вітчизняному праві – підтримання балансу інтересів особистості, соціальних груп, держави і суспільства, встановлення розумного компромісу між суспільною необхідністю та інтересами суб’єкта. У сфері владних відносин вони слугують для забезпечення стійкості влади. Визначаючи межі повноважень для державних органів, політичних організацій і посадових осіб, правові обмеження виконують завдання зведення до мінімуму свавілля і зловживань з їхнього боку, підтримання громадської безпеки і безперешкодного здійснення прав і свобод людини. В роботі розкрито природу правових обмежень, виявлено їхні характерні ознаки та сформульовано авторське визначення поняття “правове обмеження” як правовий засіб, спрямований на утримання суб’єкта в певних межах з метою впорядкування суспільних відносин і запобігання діям, здатним заподіяти шкоду інтересам особистості та суспільства, шляхом впливу на внутрішню структуру особистості через формування відповідних мотивів і установок. Правові обмеження виступають як юридичні способи забезпечення інтересів суб’єктів права, визначаючи шляхи задоволення цих інтересів. Будучи невід’ємним елементом правових режимів, вони діють тільки в комплексі з іншими засобами. Правові обмеження встановлюються в законодавстві та забезпечуються силою держави, належать до сфери належного, оскільки вимагають певної поведінки.
Розглянуто питання про психологічне підґрунтя дії правових обмежень і простежено етапи та способи їхнього впливу на суб’єктів. Класифіковано правові обмеження за різними підставами та напрямами, створивши в такий спосіб уявлення про їхню систему, ієрархію та функції, що виконуються. Проаналізовано місце і роль обмежень у правовій системі, визначено які соціальні завдання вони можуть вирішувати, де і в якому порядку їх можна та потрібно використовувати в практичній правовій діяльності для досягнення значущих результатів. Визначено умови, що гарантують правомірність застосування правових обмежень та забезпечують їх реалізацію. Сформульовано конкретні напрями оптимізації правових обмежень на нинішньому етапі перспектив, що відкрилися перед Україною у зв’язку з набуттям нею статусу кандидата в члени ЄС, зокрема: приведення нормативних актів у відповідність до міжнародних стандартів; подальше вдосконалення законодавства; приведення в систему обмежень різного рівня (міждержавного, загальнодержавного, муніципального); соціальна обумовленість і наукова обґрунтованість встановлення та використання; підвищення законності та дієвості обмежень під час правової реалізації; створення реальних гарантій правомірної реалізації обмежувальних заходів; правове виховання і правовий всеобуч для усіх верств населення.
