Дисертація складається із трьох розділів, розподілених на одинандцять підрозділів, у яких розгляд розпочинається зі зʼясування теоретичних підходів до розуміння категорії «ефективний спосіб судового захисту» у приватному праві через розкриття підстав та порядку визначення судом способу судового захисту приватного права та інтересу і завершується обґрунтуванням авторських моделей визначення ефективного захисту приватних прав та інтересів в окремих категоріях справ на підставі вивчення матеріалів рішень судів різних інстанцій цивільної та, в деяких випадках, господарської юрисдикцій.
У першому розділі «Теоретичні підходи до розуміння категорії «ефективний спосіб судового захисту» у приватному праві» здійснено дослідження розвитку категорії «ефективний спосіб судового захисту» у приватному праві України
Сформована авторська дефініція правової категорії «визначення судом ефективного способу захисту» – це процесуальна дія суду, що здійснюється на стадії правової кваліфікації спірних відносин і полягає в оцінці викладеної у позові вимоги на предмет її «ефективності» при вирішенні питання належності (адекватності) обраного позивачем способу захисту приватного права або інтересу та відображенні надалі цієї вимоги у резолютивній частині рішення суду. Також запропоновано авторське визначення правової категорії «спосіб захисту, який не суперечить закону».
Завершується перший розділ дисертації обґрунтуванням легітимних обмежень судової дискреції в механізмі ефективних засобів юридичного захисту в практиці Європейського суду з прав людини (цивільний аспект).
Другий розділ «Підстави та порядок визначення судом способу судового захисту приватного права та інтересу» містить три підрозділи, в межах яких, зокрема, встановлено вимоги ефективного захисту права у процесуальних документах із позиції сторін цивільного процесу.
Доведено, що позов повинен містити належне правове обґрунтування вимог відповідними нормами матеріального права, проте суд за принципом jura novit curia («суд знає закони») самостійно здійснює правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосовує для прийняття рішення саме ті норми матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, що не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Вироблено єдиний процесуальний механізм визначення судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу, який може бути використаний як алгоритм (дорожня карта) застосування ч. 2 ст. 5 ЦПК судами й носіями суб’єктивних приватних прав та інтересів.
У третьому розділі «Визначення ефективного захисту приватних прав та інтересів в окремих категоріях справ», який складається із чотирьох підрозділів і присвячений формуванню авторських моделей визначення ефективного захисту приватного права, окреслено ефективні способи захисту прав та інтересів у земельних спорах. Доведено, що сучасний стан розвитку правового інструментарію, наданого власникам суб’єктивних прав для захисту прав власності та землекористування у земельних відносинах, у тому числі новелою цивільного судочинства – «визначення судом ефективного способу захисту, що не суперечить закону», свідчить про те, що власники та землекористувачі земельних ділянок поряд із традиційними критеріями обрання судових способів захисту законності та належності також повинні враховувати критерії «ефективності» та «співмірності (пропорційності)».
Зроблено висновок, що доктрини «компенсація (відшкодування)» за практикою ЄСПЛ у розумінні ст. 13 ЄКПЛ та «компенсація (відшкодування)» у розумінні ст. 1 П № 1 є абсолютно різними за своєю сутністю, спрямовані на гарантування змістовно різних конвенційних прав, а тому потребують окремого тлумачення та обов’язкового обґрунтування умов їх застосування у вітчизняній правозастосовній сфері.
