Дисертація поглиблено досліджує зміни образно-пластичної мови стінопису та мозаїки другої половини ХХ століття у спорудах м. Києва. Особлива увага приділяється 1960–1980-им рр., періоду стрімкого зростання популярності монументального живопису в міському просторі та кристалізації специфічних стильових рис.Актуальність роботи обумовлена неоднозначністю процесів навколо монументального спадку другої половини ХХ ст., зокрема проблемою їхнього руйнування в теперішній час у силу багатьох факторів. Метою дослідження є уточнення та деталізація процесу трансформацій образно-пластичної системи стінопису та мозаїки протягом 1950–2000-х років, визначення іконографічних та стилістичних особливостей для кожного етапу, на основі мистецтвознавчого аналізу класифікувати твори стінопису визначеного періоду.
Важливим підґрунтям для дослідження є попередні напрацювання, які головним чином охоплюють київську практику в загальному контексті розвитку галузі на теренах України. Джерельна база дисертації складається безпосередньо з самих пам’яток, архівних документів та свідчень авторів. Проведене візуальне обстеження творів показало переважно незадовільний стан їх збереження. Для цілісного висвітлення первинного авторського задуму та зв’язку об’єкту з оточенням, було залучено світлини, зроблені одразу, або за кілька років після виконання твору. Значна частина фотоматеріалу Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України була опублікована у відповідних фахових виданнях, каталогах та довідниках.
Свіжий матеріал виявлено серед архівних фотографій художнього комбінату, які нині зберігаються у секції монументально-декоративного мистецтва Київської організації Національної спілки художників України. Там же було знайдено фотографії цілої низки раніше невідомих панно, що значно розширили список залучених об’єктів у роботі.
У процесі дослідження впливу соціокультурних явищ на київський монументальний живопис було проведено роботу з протоколами секції монументально-декоративного мистецтва, офіційними листуваннями між керівництвом Спілки художників України та Міністерством культури, особовими справами художників у ЦДАМЛМ України.
Документація Республіканської комісії з монументально-декоративного мистецтва стала у нагоді для уточнення атрибуції ряду творів, створених у проміжку між 1970–1980-ми рр.
В рамках дослідження фахової освіти як важливої складової формування художньої школи було залучено архівні документи тодішнього КХІ (нині НАОМА), які нині знаходяться у Державному архіві міста Києва. Головним чином, робота була сфокусована на періоді відновлення навчально-творчої майстерні монументального живопису. Майстерня займає провідне місце у розвитку монументалістики Києва 1970–1980-х рр.
На основі задіяного матеріалу вдалось уточнити періодизацію головних етапів розвитку другої половини ХХ ст. й виокремити специфічні засади образно-пластичної мови кожного з них. Перший етап – післявоєнний (1950-ті рр.), пов'язаний з неокласичною архітектурною стилістикою.
Наступний етап розквіту охоплює найдовший часовий відрізок (1960–1980-ті рр.) і несе в собі активну трансформацію та пошук нових виразних образно-пластичних рішень. Становлення художньої мови припадає на пер. пол. 1960-х рр. і пов’язане з відмовою від художніх прийомів післявоєнного періоду. З середини десятиліття вагомим досягненням стає переосмислення професійними митцями народного мистецтва. Слід відміти різні експерименти із впровадження індустріальних методів для монументального оформлення типових будівель.
Шукаючи виразні композиційні та образні рішення, наприкінці 1960-х рр. відбувається ускладнення образно-пластичної системи, з’являються концепції цілісного монументального оформлення вулиць. Поступово митці знаходять та привносять у мозаїки та стінописи Києва впізнаванні авторські риси. В 1970-х – на поч. 1980-х рр. київська монументалістика досягає найактивніших темпів розвитку.
Перехідний період визначається кін. 1980-х – пер. пол. 1990-х рр. Відбувається спад у створенні нових об’єктів, а у тих, що виконуються тією чи іншою мірою прослідковуються художні риси, напрацьовані у минулих кількох десятиліттях.
У роки незалежності монументальне мистецтво Києва розділяється на два центральні напрями за сферами застосування – релігійне та світське. Якщо розвиток стінопису та мозаїки у громадських спорудах 1990-х рр. перебував у стані стагнації, то поступове відновлення православної традиції Києва призвело до активних процесів відродження сакрального мистецтва наприкінці 1990-х – поч. 2000-х рр. Тоді ж відбувається державна опіка проектами реставрації та реконструкції київських пам’яток із залученням монументального оформлення, що позначилось на художній стилістиці. В останні роки активно популяризується новітня урбаністична тенденція стріт-арту, яка є репрезентована іншим колом художників, фактично ніяк непов’язаним з осередком київських монументалістів.
Ключові слова: мозаїка, стінопис, друга половина ХХ ст., образно-пластична мова, Київ.
