У роботі здійснено комплексне дослідження проблематики нормативного регулювання та практики використання конфіденційного співробітництва у кримінальному провадженні. Зокрема: проведено комплексний огляд наукових підходів до ключових питань використання конфіденційного співробітництва у кримінальному провадженні; досліджено історію формування конфіденційного співробітництва як засобу розслідування кримінальних правопорушень через призму досвіду оперативно-розшукової діяльності та європейської інтеграції кримінального процесу; вивчено іноземний досвід та систематизовано міжнародні стандарти використання конфіденційного співробітництва під час розслідування кримінальних правопорушень; визначено коло осіб, які можуть бути залученими до конфіденційного співробітництва, їхні процесуальні права, обов'язки та гарантії діяльності; сформовано та науково обґрунтовано чіткий алгоритм залучення осіб до конфіденційного співробітництва з урахуванням вимог режиму секретності; розглянуто правові гарантії реалізації права на безпеку осіб, залучених до конфіденційного співробітництва, як важливу умову його ефективності; досліджено проблеми надання допуску до державної таємниці та доступу до таємних матеріалів кримінального провадження особам, які залучаються до конфіденційного співробітництва; розглянуто специфіку проведення різних негласних слідчих (розшукових) дій (далі – НСРД) за участі особи, залученої до конфіденційного співробітництва; охарактеризовано всі види доказів, які можливо отримати за результатами проведення НСРД за участі конфіденційного співробітника, визначено їх процесуальні особливості.
У першому розділі роботи увага зосереджена на загальнотеоретичних аспектах досліджуваної проблематики. Констатовано, що більшість юристів сьогодні вважають конфіденційне співробітництво лише допоміжним інструментом для успішного проведення інших НСРД, подекуди – виключно як агентурний спосіб отримання інформації оперативними підрозділами (підміняючи поняття конфіденційного співробітництва у кримінальному провадженні поняттями конфіденційного та негласного співробітництва під час проведення оперативно-розшукової діяльності). Виокремлено специфічні ознаки конфіденційного співробітництва як самостійної НСРД. Досліджено досвід використання інформаторів, агентів, довірених осіб тощо у США, Німеччині, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландах, проаналізовано особливості найефективніших зарубіжних моделей співпраці з фізичними особами. Поряд із цим систематизовано критерії забезпечення справедливого судового розгляду, напрацьовані Європейським судом з прав людини під час розгляду скарг про порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У другому розділі роботи розглянуто проблематику, пов'язану із визначенням процесуального статусу у кримінальному провадженні осіб, які залучаються до конфіденційного співробітництва, через систематизацію їхніх процесуальних прав та обов’язків, гарантій діяльності. Поряд із пропозиціями надання конфіденту статусу свідка, потерпілого або підозрюваного, аргументовано доцільність віднесення осіб, які виступають інформаторами та сприяють організації і проведенню НСРД у кримінальному провадженні і не беруть активної участі у проведенні інших НСРД, до «інших осіб» у розумінні ч. 6 ст. 246 КПК, що дозволить забезпечити їм конфіденційність за відсутності підстав для застосування заходів забезпечення безпеки.
У третьому розділі роботи увага зосереджена на питаннях порядку отримання доказів у кримінальному провадженні за участі конфідента, проблемах дослідження та оцінки таких доказів. Установлено, що отримання допуску та доступу до державної таємниці для конфідента в межах розумних строків відповідно до чинного законодавства є неможливим, водночас це не впливає на допустимість доказів, отриманих за допомогою конфіденційного співробітника. Аргументовано, що використання конфіденційного співробітництва як самостійна НСРД надає можливість зорієнтувати правозастосовників на доцільність складання протоколу за результатами проведення такої НСРД. Запропоновано такі протоколи використовувати під час підготовки проведення інших НСРД, посилатися на них у відповідних клопотаннях, ухвалах і постановах, не розкриваючи при цьому справжні дані конфідента. Акцентовано увагу на тому, що конфідент повинен бути наділений усіма процесуальними можливостями, які, відповідно до ст. 104 КПК, передбачає процедура ознайомлення та підписання протоколу.
