Травматичне ураження головного мозку є одним зі станів, що надалі має значний негативний вплив на соціальну реінтеграцію та відновлення адаптаційних механізмів у ветеранів війни (McCarron та ін., 2019; Черненко & Чухно, 2018). Зокрема, як психічні симптоми травми мозку, так і дезадаптивний стан з часом можуть не зникати, а ставати хронічними та тривати роками (Тополь, 2015, Elder та ін., 2014). Отже, спостерігається нагальна необхідність дослідження факторів та процесів, що сприяють успішній реабілітації ветеранів війни з травматичним ураженням головного мозку, підвищенню їхньої ефективної взаємодії зі стресовим середовищем, зменшенню тяжкості посткомоційної та посттравматичної симптоматики. Одним із таких процесів може слугувати резилієнс. Водночас концепція резилієнсу досі не є сталою та визначеною. Тому представляє значний науковий інтерес вивчення процесів, що лежать в основі резилієнсу, його структурних компонентів у осіб із травматичним ураженням головного мозку. Окрім того, останніми роками з’являються нові теорії резилієнсу, які розглядають його як складний процес, що складається з ряду компонентів та більшою мірою залежить від факторів, які можна модифікувати, ніж від рис особистості, які важко змінити, чи соціально-демографічних факторів. У цих теоріях приділяється набагато більше уваги когнітивним і емоційним компонентам резилієнсу, ніж клінічним показникам або демографічним характеристикам. Разом з тим, цим теоретичним моделям бракує емпіричних доказів. Відтак, необхідне емпіричне підтвердження ролі когнітивних та емоційних компонентів, а також те, як вони взаємодіють і прогнозують резилієнс. Вважається, що емпіричне підтвердження сучасних теорій резилієнсу та їх врахування в розробці нових програм психокорекції допоможе покращити медико-психологічну реабілітацію, досягти успішної реінтеграції в суспільство та зменшення дистресу у ветеранів війни з травматичним ураженням головного мозку (Vos та ін., 2019; Neils-Strunjas та ін., 2017). Дані обставини актуалізують дослідження, спрямовані на вивчення резилієнсу у ветеранів з травматичним ураженням головного мозку у віддаленому періоді, його структурних компонентів, з подальшим удосконаленням на цій основі психокорекції та прогнозування.
Метою дисертаційного дослідження було підвищення ефективності реабілітації ветеранів війни з травматичним ураженням головного мозку у віддаленому періоді на основі вивчення когнітивних та емоційних компонентів резилієнсу і його відновлення шляхом удосконалення комплексу психокорекції та прогнозування.
Завдання дослідження:
1. Вивчити структурні компоненти та особливості резилієнсу ветеранів війни з травматичним ураженням головного мозку у віддаленому періоді.
2. Розробити та провести двоетапну програму психокорекції, спрямовану на відновлення резилієнсу ветеранів війни з травматичним ураженням головного мозку у віддаленому періоді.
3. Оцінити ефективність розробленої програми психокорекції у ветеранів війни з травматичним ураженням головного мозку у віддаленому періоді.
4. Оцінити прогностичну цінність змін когнітивних та емоційних компонентів резилієнсу в процесі реабілітації ветеранів війни з травматичним ураженням головного мозку у віддаленому періоді.
У ході роботи було обстежено 146 ветеранів війни з травматичним ураженням головного мозку у віддаленому періоді, що проходили медико-психологічну реабілітацію у Центрі психічного здоров’я та реабілітації ветеранів «Лісова Поляна» Міністерства охорони здоров’я України та Київському міському клінічному госпіталі ветеранів війни. Для досягнення мети було використано теоретичні методи, соціально-демографічний, клініко-психологічний, психодіагностичний методи та методи статистичної обробки даних.
