Дисертацію присвячено дослідженню творчості заслуженого художника України, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Григорія Івановича Синиці (1908–1996), який своєю багаторічною діяльністю зробив великий внесок в розвиток національної культури. Визначний художник-монументаліст Г. Синиця – учень школи М. Бойчука початку 1930-х років, в епоху хрущовської «відлиги» започаткував новий національний колористичний напрямок в монументальному живописі. Вивчення творчої діяльності митця є необхідним для цілісного розуміння шляхів розвитку українського мистецтва в його національному спрямуванні.
Метою наукової роботи є виявлення художньої та стильової специфіки творів монументального живопису Григорія Синиці в його концепції національного за формою і змістом мистецтва в умовах розвитку української радянської культури 1960–1980-х років.
Вивчення першоджерел довело, що звернення мистецтвознавців до творчості Г. Синиці мали вибірковий чи суто фактологічний характер. Необхідність вивчення багатогранної творчої діяльності бойчукіста, шістдесятника Г. Синиці визначили комплексний мистецтвознавчий, теоретичний, історико-культурний підхід дослідження.
У дослідженні виявлено основні чинники, що вплинули на формування творчої особистості Г. Синиці: виховання у дитбудинках, художнє навчання у імпресіоніста С. Данишевського, неоімпресіоніста М. Гершенфельда, у бойчукістів М. Рокицького та І. Падалки в КХІ у 1920–1930-х роках обумовили критичне ставлення митця до тематичної і мистецької обмеженості методу соціалістичного реалізму.
На основі дослідження творів художника виявлено певну еволюцію у становленні його новаторського творчого стилю на кінець 1950-х років, для якого характерні: максимальна виразність колориту, побудованого на взаємовпливі контрастних кольорів, співвіднесеність узагальнених форм із ритмом та динамікою, монументальність художнього образу. Розкрито визначну роль Г. Синиці в процесах мистецького оновлення української культури в роки хрущовської «відлиги»: його діяльність по популяризації творчості народних художників, спрямування молодих художників київського Клубу «Сучасник» до створення сучасного монументального живопису на засадах народного мистецтва.
На основі нововиявленого автором рукопису теоретичної праці Г. Синиці «Колорит в образотворчому мистецтві. Відповідь тоновикам» висвітлено засади теорії колористичного живопису, яку він вважав фундаментом створення національної живописної школи. Практичне утілення теорії відбулось у створенні ансамблю мозаїк для школи № 5 та мозаїчного панно «Жінка-Птах» в ювелірній крамниці Донецька художниками-шістдесятниками під керівництвом Г. Синиці у 1965–1966-х роках. У дослідженні розкрито етапи роботи над мозаїками, проаналізовано художньо-стильові, образні, тематичні особливості творів. Визначено, що мозаїки: «Космос», «Вогонь», «Земля», «Повітря» «Життя», «Надра», «Сонце», «Вода», «Прометеї» відтворили на основі образо- і формотворчості народного мистецтва розуміння Всесвіту як гармонії людини і природи. Зазначено, що мозаїки, завдяки єдиній образно-стильовій концепції авторів проєкту, створили цілісний просторово-живописний образ архітектурного комплексу школи, яка стала прикладом гармонійного синтезу мистецтв. Доведено започаткування донецькими мозаїками нового національного напрямку в монументальному живописі України, який гідно продовжили у своїй творчості А. Горська, В. Зарецький, Г. Зубченко, Г. Марченко, Г. Пришедько, Л. Тоцький, М. Шкарапута.
Висвітлено подальший розвиток колористичного живопису у творчості Г. Синиці у нових формах, техніках, видах. Розкрито художньо-стильові, образні, тематичні й технологічні особливості монументальних творів у авторській техніці «флоромозаїка» з використанням природних матеріалів. Наголошено на спадкоємності нової декоративної техніки із засадами школи М. Бойчука. Здійснено аналіз знайдених автором і уведених до наукового обігу п’яти флоромозаїк, створених Г. Синицею для комбінату Криворіжсталь у 1972 році.
Досліджено абстрактну творчість митця, витоки якої він бачив у народному мистецтві – українському орнаменті, вибійках, писанках. Розкрито тематичні, формально-змістовні особливості абстрактних творів художника. Показано, що авторському визначенню абстракцій як «образних» сприяло введення асоціативних рядів, програмних назв, що мало на меті ліквідувати розрив між семантикою та формою для уведення абстрактних творів у широкий загал сучасного українського мистецтва.
У дослідженні розглянуто здобутки митців школи колористичного живопису в контексті загального розвитку монументального мистецтва 1960–1980-х років. Визначено, що колористичний живопис як стильовий національний напрямок, здатний відтворити ідейні, моральні принципи та естетичні уподобання українського народу, став важливою складовою українського мистецтва, сприяв національній самоідентифікації культури України другої половини ХХ століття.
