Дисертаційна робота присвячена комплексному дослідженню концептів "металітература" та "метакритика" і дотичних до них категорій персонажа, наративу й дискурсу, окресленню їх теоретико-методологічного значення та пізнавального потенціалу, ґрунтованому на врахуванні художньо-естетичної парадигми постмодернізму, його стильових варіацій та подальшої трансформації у метамодернізм як визначальну мистецьку тенденцію сьогодення.
Актуальність досліджуваної проблеми зумовлена необхідністю теоретико-методологічного осягнення процесів, що виникають на перетині літературознавчого, критичного та художнього бачення розвитку сучасної літератури, а також шляхів її освоєння-пізнання.
Діалогічний зв’язок всесвітнього культурного коду з постмодернізмом і його подальша трансформація у метамодернізм як провідну мистецьку тенденцію пояснюється дискурсологічним плюралізмом наративів і структур, що певним чином утілюють ідею панлогізму. Фокус й акцентуація сучасного мистецтва на самому собі виносять проблему авторефлексії на новий рівень, що дозволяє висловлювати ідеї про формування металітератури та метакритики.
Металітература розглядає власне процес творення художньої літератури та її подальшу рецепцію. Відтак художня творчість постає предметом авторського самопізнання і саморефлексії. Автори металітературних творів, аналізуючи питання літературної творчості з погляду теоретико-літературних та філософських ідей, подекуди уподібнюються до літературних критиків, інкорпорують у власні тексти своє експліцитне письменницьке "я". У такий спосіб письменники висловлюють свої переконання щодо розуміння теорії літератури та літературної критики, дискутуючи, полемізуючи з літературознавцями або ж навіть підтримуючи їх ідеї та оцінки. У цьому контексті знаходить своє місце метакритика як явище вторинної рефлексії, котре формується з оцінок та інтерпретації вже наявних оцінок та інтерпретацій, надбудовуючись над критикою і розглядаючи механізми функціонування цієї галузі літературознавства.
Додатковими категоріями, що впливають на розгортання металітературності й метакритики, визначено категорію наративу в її поєднанні з категоріями інтертексту, метатексту та дискурсу. Усі вони, головним чином, пояснюються "наративним поворотом", котрий дозволяє концептуалізувати широко мистецтво, а вузько літературу. Прикладом такої концептуалізації є створення своєрідного культу літератури як вершини мистецької саморефлексії, яка підпорядкована металітературі й метакритиці.
