Дисертаційна робота присвячена проблемам хірургічного лікування постраждалих з травмою грудної клітки, що супроводжується нестабільністю грудинно-реберного каркасу.
Дослідження побудоване за допомогою порівняльного аналізу результатів діагностики, клінічного перебігу, оцінки тяжкості, хірургічної тактики та лікування пацієнтів двох груп з нестабільністю грудинно-реберного каркасу.
Перша група (основна, 56 пацієнтів) – це постраждалі, яким виконували операції по стабілізації флотуючих сегментів грудної клітки. Друга група (порівняння, 67 пацієнтів) – це постраждалі, яким проводилось консервативне лікування. Загальний масив дослідження становив 123 пацієнти.
Критеріями включення в дослідження були: наявність торакальної травми з нестабільністю грудинно-реберного каркасу (переломи трьох та більше ребер по двох та більше лініях); відсутність тяжкої ЧМТ (забій мозку тяжкого ступеня, дифузне аксональне пошкодження); домінування торакального компоненту при поєднаній травмі; тривалість лікування понад 2 доби.
Критеріями виключення були: вкрай тяжка травма з травматичним шоком IV ступеню; летальність протягом гострого періоду травматичної хвороби (до 48 годин); тяжка черепно-мозкова травма.
За віком, статтю, тяжкістю травми, характером та механізмом отримання травми, видом нестабільності грудинно-реберного каркасу, ступенем травматичного шоку, наявністю внутрішньоплевральних ускладнень та ушкоджень інших анатомо-функціональних областей групи дослідження були однорідні і не мали статистичної відмінності.
Групи дослідження були порівняні за тяжкістю травми при поступленні на підставі анатомічної шкали ATS. Основна група додатково була оцінена за шкалою AdTS та проводили визначення перфузійного індексу для об’єктивної оцінки тяжкості травми. При цьому за допомогою кореляційного аналізу був виявлений сильний прямий зв’язок (r=0,95) між ступенем шоку та балом за шкалою AdTS і сильний зворотній зв’язок між тяжкістю травми та перфузійним індексом (r=0,94).
Провідна роль в діагностиці нестабільності грудинно-реберного каркасу і ускладнень травми належала інструментальним та інтраопераційним методам.
На підставі об’єктивної оцінки тяжкості травми в основній групі була розроблена диференційована діагностична програма, яка визначала обсяг, місце та порядок проведення діагностичних заходів. Так при нетяжкій травмі виконували весь комплекс діагностичних обстежень в умовах приймального відділення; при тяжкій травмі – скорочений, в умовах протишокової палати; при вкрай тяжкій – мінімальний обсяг в умовах операційної. Розроблена диференційована діагностична програма дозволила скоротити час передопераційного обстеження при тяжкій та вкрай тяжкій травмі на 2,4±0,1 хв і 9,8±1,2 хв відповідно (р<0,001).
Для моніторингу перебігу травматичної хвороби використовували лабораторні, інструментальні та функціональні методи.
На підставі визначення тяжкості травми в пацієнтів основної групи приймалось рішення щодо хірургічної тактики. В групі порівняння хірургічна тактика була оцінена на підставі вивчення даних історій хвороб. З метою попередження розвитку ускладнень пов’язаних з тривалою вентиляцією через ендотрахеальну трубку пацієнтам основної групи виконували раннє формування трахеостом (2,7±0,6 діб). У пацієнтів групи порівняння трахеостоми формували пізніше (5,5±1,1 доби). На відміну від пацієнтів групи порівняння, всім тяжким і вкрай тяжким пацієнтам основної групи обов’язково виконували бронхоскопію в 1-2 добу.
Вибір термінів операції та методики стабілізації мав індивідуальний підхід. При нетяжкій травмі стабілізацію флотуючих сегментів виконували всіма доступними методиками. Перевагу надавали відтермінованим втручанням під відеоторакоскопічним контролем. При тяжкій травмі операції на грудинно-реберному каркасі проводили після виведення пацієнтів з шоку. При наявності інтраплевральних ускладнень, що потребували хірургічної корекції стабілізацію виконували під час торакотомії чи відеоасистовано. При відсутності інтраплевральних ускладнень перевагу надавали екстраплевральним методикам фіксації. При вкрай тяжкій травмі стабілізацію флотуючих сегментів проводили спицями під час І фази DCS в ході виконання торакотомії або екстраплевральними методиками в ході реалізації ІІІ фази DCS. Методику операції вибирали на підставі розробленої класифікації.
Оцінка тяжкості травми була основою для визначення діагностичної програми, хірургічної тактики, термінів операції на грудинно-реберному каркасі та методики стабілізації флотуючих сегментів.
