Дисертацію присвячено порівняльному дослідженню прози слов'янських письменниць помежів'я ХХ-ХХІ ст., у якій відобразилася глобальна культурна тенденція до осмислення проблем пам'яті. Матеріал дослідження становлять прозові твори таких українських письменниць, як О. Забужко, М. Матіос, С. Андрухович, хорватських – Д. Уґрешич, С. Дракулич, М. Коланович, польської авторки О. Токарчук, білоруської – С. Алексієвич, сербської – М. Бобич-Мойсілович, чеської – К. Тучкової.
Актуальність дисертації зумовлюється наростаючим інтересом до проблем пам'яті, які є одними з ключових не тільки для літературознавста, а й мистецтва та інших наукових дисциплін: історії, соціології, психології, ґендерних студій тощо. В умовах російсько-української війни та інших цивілізаційних викликів нашого часу осмислення минулого набуває особливої актуальності, і одну з ключових ролей у цьому процесі відіграє художнє письменство. Порівняльне дослідження літературної рецепції пам'яті у прозі слов’янських письменниць дозволить поглибити знання про взаємодію пам'яті та літератури, висвітлити специфіку жіночої оптики у сфері творення наративів, окреслити національні та історико-політичні особливості відображення історичного досвіду у письменстві.
У дисертації охарактеризовано теоретичні підстави дослідження зв'язків між пам'яттю та літературою, закладені у працях Я. Ассмана та А. Ассман, П. Рикера, П. Нора та інших учених; окреслено різні погляди на співвідношення пам'яті (індивідуальної та колективної) та письменства як взаємопов'язаних культурних явищ. Увагу звернено на специфіку історичного періоду – кін. ХХ – поч. ХХІ ст. – як часу концептуальних змін в осмисленні пам'яті, коли пам'ять вийшла на передній план як чинник ідентичності, джерело історичної справедливості, інструмент пропаганди тощо.
Висвітлено особливості жіночого перепрочитання історії та формування жіночого наративу минулого, що відобразилися у прозі слов'янських письменниць. Показано, що активний наступ жіночої прози у слов'янських літературах ознаменував артикуляцію альтернативного наративу минулого – замовчуваної пам'яті марґіналізованих груп: національних, соціальних, ґендерних. Це спостереження підкреслено висвітленими у роботі особливостями суспільної рецепції творчості (і постатей) письменниць, чиї твори було обрано для дослідження.
Національну специфіку феміністичної проблематики, що порушується у контексті пам'яті у досліджуваних творах, розглянуто в історико-політичному контексті, з урахуванням процесів колонізації та деколонізації, визвольної боротьби та утвердження незалежності національних спільнот, а також воєн і конфліктів. Зокрема простежено, як феміністичний дискурс в українській літературі переплітається із проблемами постколоніалізму та утвердження національної ідентичності, тоді як у польській та хорватській літературах антипатріархальний дискурс є виразно антинаціоналістичним. Меморіальна оптика кожної письменниці характеризується індивідуальною та національною специфікою, зумовленою особливостями історичного досвіду їхніх батьківщин. При цьому загальна настанова на альтернативність щодо панівного дискурсу, а також численні концептуальні та естетичні подібності забезпечують спільний контекст для дослідження їхньої творчості.
Проаналізовано смислообрази музею, архіву та інших сховищ меморіальних артефактів, які є смислотворчими і поетикальними «вузлами», що зв’язують ідейно-естетичні елементи творів у цілісні художні світи. Ці «вузли» так само пов'язують твори різних слов'янських авторок у єдиний масив прози про пам'ять – прози, що взорує на минуле, тематизує історичні травми, конструює ідентичність із «клаптиків» окремих спогадів, викриває маніпуляції з колективною пам'яттю тоТема пам'яті у творах слов'янських письменниць характеризується виразною ґендерною маркованістю. У романах О. Забужко, С. Андрухович, С. Алексієвич художня ґендеризація сфери пам'яті виявляється у наданні жінці ролі хранительки національної пам'яті. У контексті цієї ролі охарактеризовано специфічні жіночі образи в досліджуваних романах: образ героїні, що символічно знімає колоніальне прокляття «катерини» з українських жінок (Дарина Гощинська у романі «Музей покинутих секретів» О. Забужко); образ що вона є жінки-деміурга, яка складає, розповідає і навіює певний міф (Романа з «Амадоки» С. Андрухович).
