У дисертації здійснено комплексний аналіз філософсько-антропологічних репрезентацій невербальної комунікації у сучасних освітньо-виховних практиках.
Автором застосовано філософсько-антропологічну експлікацію щодо поняття невербальної комунікації та визначено його онтологічний статус; проаналізовано еволюцію підходів до розуміння невербальної комунікації у історико-філософській, антропологічній, культурологічній та соціологічній ретроспективах. У ході дослідження здійснено концептуалізацію феномену невербальної комунікації у вимірі семіотики освіти й обґрунтувано можливість використання семіологічного підходу як методологічної платформи дослідження новітніх недискурсивних освітньо-виховних практик. Наскрізною у дисертації є артикуляція евристичного потенціалу невербальних засобів комунікації у формуванні мережевого простору сучасної освіти. Доведено, що у сучасному освітньому просторі відбувається перехід від лінійного тексту до багатовимірного поліканального гіпертексту, що практикує візуальність, семантичний лаконізм, іконографіку. Різноманітні форми реальної та віртуальної саморепрезентації, комунікації та віртуальних асоціацій, що мають місце у транзитивному цифровому суспільстві, трансформують освітню діяльність, коґнітивні та ідентифікаційні процеси, культурно-символічні коди, які визначають сутність людини як суб'єкта освіти.
Значна частка комунікацій, і це безпосередньо стосується освітньої галузі, відбувається у віртуальному просторі, організованому у форматі ущільненого гіпертексту, який все більше віддаляється від вербальних засобів спілкування і уподібнюється інтертекстуальній нелінгвістичній різомі, що і продукує дискурсивно-мережевий хаосмос суб’єктів освіти.
У ході дослідження проаналізовано різноманітні практики візуалізації освіти як парадигмально нового підходу до осмислення природи візуального зображення в інформаційному суспільстві; розглянуто інтерактивні ритуали як складову освітніх практик. Автором здійснено інтерпретацію поняття довкілля як знаково-символічного простору самоідентифікації суб’єкта освіти. Значну увагу приділено особливостям формування невербального мислення і невербальної свідомості в умовах інтенсивного розвитку інформаційно-мережевого освітнього простору.
Доведено, що першочергове значення феноменологічної концепції тілесності для освітньої галузі полягає в її виховному потенціалі. Розробка морфології тілесності, як методологічного освітнього інструментарію, відкриває широкі можливості для усвідомлення учасниками освітнього процесу своєї ідентичності, стримування егоцентричності. Авторкою виявлено ризики та з’ясовано перспективи самоідентифікації особистості, у зв’язку із розширенням позадискурсивної освітньої реальності. Також доведено освітньо-виховне значення мемів, емодзі, подкастів тощо як засобів формування і декодування складних морально-етичних концептів у просторі освіти.
За результатами теоретико-концептуальних узагальнень обґрунтовано умови і напрями реалізації нового педагогічного семіозису, акцентованого на засобах невербальної комунікації, що сприятимуть адекватному самовизначенню і самоідентифікації особистості у комунікативному просторі цифрової епохи.
Основні складові наукової новизни, що виносяться на захист конкретизуються в таких положеннях:
Уперше:
– розкрито антропологічну насиченість концепту «невербальна комунікація», який в умовах формування комунікативного простору нового типу (мережевого, інформаційного, цифрового) набуває все більшої актуальності, що зумовлює необхідність докорінного перегляду змісту й методики навчання і виховання;
– доведено, що сучасні технології навчання мають апелювати до формування продуктивних когнітивних стереотипів – когнітивних феноменів, що актуалізуються несвідомо і виражаються переважно за допомогою невербальних засобів комунікації;
– обґрунтовано освітньо-виховний потенціал невербальної комунікації у історико-філософській, антропологічній, культурологічній та соціологічній ретроспективах;
– концептуалізовано феномен невербальної комунікації у вимірі семіотики освіти й обґрунтовано можливість використання семіологічного підходу як методологічної платформи дослідження новітніх недискурсивних освітньо-виховних практик сучасного простору освіти;
– визначено напрями формування та обґрунтовано умови реалізації нового педагогічного семіозису, акцентованого на засобах невербальної комунікації, що сприятимуть самовизначенню і самоідентифікації особистості у комунікативному просторі цифрової епохи.
Уточнено:
– теоретичну модель паралінгвістичної семіотики, у якій представлено структуру невербальних знаків, з позиції унормування поліканальності комунікації у сучасному просторі освіти;
– значення і способи декодування іконічних знаків (як умовних, немотивованих, конвенційних), що відображають почуттєвий субстрат, оформлений у візуальних образах;
