Дисертація присвячена дослідженню практик державного контролю над громадами Російської Православної Церкви у Києві у пізньорадянський час (1968 – 1989 рр.).
Релігія бачилася радянськими ідеологами як «пережиток старого ладу», що з плином часу і поступом суспільства мав неминуче зникнути. У різні періоди радянської історії партійно-державний апарат намагався пришвидшити процес «відмирання релігії» за допомогою репресій, масового закриття храмів та пропаганди атеїзму. Однак згодом партійно-радянська верхівка дійшла висновку, що релігію можна використати на свою користь як для забезпечення стабільності влади у деяких регіонах, так і для просування радянських наративів на міжнародній арені. Особливо помічною у цьому для СРСР була Російська Православна Церква (РПЦ). Після завершення Другої світової війни саме вона мала допомогти уряду радянської України «радянізувати» західні області, де були потужні позиції Греко-Католицької Церкви, та пропагувати радянське бачення миру та міжнародного співробітництва у часи Холодної війни.
Існує розлога історіографія про становище Православної Церкви у Радянському Союзі. Переважно йдеться про дослідження взаємин між релігійними інституціями та державною владою чи про адаптацію практикованої побожності до радянської секуляризації. Дослідників передусім цікавлять взаємини між вищими ієрархами РПЦ і керівництвом СРСР та союзних республік, водночас локальний вимір таких взаємин усе ще залишається недостатньо дослідженим. Ба більше, у наявній історіографії йдеться передовсім про періоди сталінізму та хрущовської антирелігійної кампанії (1954, 1957-1964), тоді як відносно спокійний період «застою» лише починає привертати увагу істориків.
Тому у цій дисертації зроблено фокус на локальних особливостях державно-церковних взаємин у пізньорадянський час. Ці особливості досліджено на прикладі Києва з низки причин. У Києві знаходився осідок Київського митрополита, що був екзархом – намісником – Патріарха Московського для всієї України. У другій половині 1960-х років роль екзарха помітно зросла через активізацію греко-католиків у західних областях УРСР. Відповідно зріс і статус митрополичої столиці: Київ почали регулярно відвідувати численні релігійні делегації з-за кордону, а у резиденції екзарха відбувалися важливі для РПЦ міжнародні події. Крім того, у цей час Київ перетворився на туристичну принаду як для туристів з інших регіонів СРСР, так і з-за кордону. Усе це сприяло особливій видимості православних громад міста і впливало на характер державно-церковних взаємин на місцевому рівні.
Спираючись на широку джерельну базу, зокрема на архівні матеріали, джерела усної історії і низку опублікованих свідчень, у дисертації досліджено специфіку роботи місцевих партійно-радянських органів влади, що контролювали діяльність православних громад міста. Передусім йдеться про уповноваженого Ради у справах релігій – посадовця, який відповідав за впровадження державної політики стосовно релігійних організацій, та районні комісії зі «сприяння дотриманню законодавства про релігійні культи» – квазігромадські об’єднання «місцевого активу», що підпорядковувалися виконавчим комітетам районних рад депутатів і мали допомогти уповноваженому Ради у його роботі. За допомогою загальнонаукових та спеціальних історичних методів, що ґрунтуються на підходах історичної антропології, зокрема «історії знизу» та локальної історії, у цьому тексті проаналізовано практики державного контролю над Церквою та «стратегії виживання» православних громад у межах упроваджуваної на місцях політики.
Наукова новизна цієї дисертації полягає не лише у аналізі державно-церковних взаємин та особливостей практик державного контролю за Церквою із локальної перспективи, але й у введені до наукового обігу цілої низки нових джерел: усних свідчень та протоколів засідань комісій сприяння, що досі практично не потрапляли у поле зору дослідників.
Ключові слова: СРСР, УРСР/Україна, Київ і Київська митрополія, релігія, Православна Церква і православ’я, радянська партійно-державна система, радянська пропаганда та ідеологія, повсякденне життя, кадрова політика, релігійна ідентичність і культура, практикована побожність, науковий атеїзм, модернізація релігії, пам’ять, комісії сприяння.
