У дисертації розкриваються проблематика оперної емоціонології та провідні семіологічні механізми формування музичної мови опери. Виявляються іманентний історичний логос та специфічне темпоральне призначення оперного мелосу як взаємозалежні з образними архетипами та емоціонологічними моделями оперної творчості. Як основні, вирішуються наступні завдання: виявити специфіку історико-хронологічного підходу у сучасному оперознавстві; визначити художньо-психологічні засади оперної поетики, провідні оперні сюжети та теми, виокремити «фаустіанську» тему випробування у розвитку оперного жанру; розкрити багатокомпонентний образно-естетичний та музично-тематичний зміст оперної композиції та його виконавські чинники, у тому числі на прикладі творчості Ш. Гуно; розвинути типологічний підхід до оперного мелосу як предмету вокально-виконавського сприйняття та інтерпретації; розкрити значення принципів лінійності та симультанності – хрональності та темпоральності – в оперній творчості – у формуванні «художньо-емоційної пам’яті» жанру; виявити значення образу героя у бароково-класицистській творчості, зокрема в творчості Г. Генделя; охарактеризувати своєрідність переживання любові у його оперному втіленні та авторській стильовій інтерпретації в пізньоромантичному мистецтві, зокрема в творчості Дж. Пуччіні; запропонувати визначення емоціонологічних моделей оперної поетики, висвітлити образну модель оперного героя як пасіонарія та бунтаря, у тому числі на прикладі образу Кармен.
Предметом роботи постає специфіка формування та діяння оперного мелосу, його типологічні риси, тенденції розвитку й виконавського розуміння. Матеріалом роботи послужили оперні твори європейських композиторів класицистсько-романтичної доби, зокрема Г. Генделя, Ш. Гуно, Дж. Пуччіні, Ж. Бізе. Методологічна основа роботи визначається сполученням історичного та структурно-типологічного підходів до європейської оперної творчості; як провідні наголошуються естетико-психологічний, зокрема емоціонологічний, метафорологічний та семіологічний напрями дослідження, з залученням аксіологічних позицій (зокрема тріалектичного підходу).
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше визначається емоціонологічна природа оперного мелосу як залежна від історичного логосу жанру, від історичних художньо-психологічних особливостей оперної творчості; розглядається взаємодія принципів хрональності та темпоральності, лінійності та симультанності як факторів жанрової пам’яті опери; розвивається поняття образних архетипів оперного мелосу, виявляються архетипові риси оперних образів та емоційно-когнітивних моделей мелодичного змісту опери, котрі визначають особливу психологічну природу та естетичні функції оперного переживання; отримують подальший розвиток поняття емоційно-когнітивного методу та імагології; уточнюються категорія історичного хроносу та історико-хронологічний підхід до вивчення оперної творчості.
